нічні капці я заштовхнув ногою під ліжко.
Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежала стара, подарована мені Ленцом валіза. Валіза була заліплена різноколірними етикетками з часів його екзотичних мандрівок.
– Ріо-де-Жанейро… – прочитала Пат. – Манаус… Сантьяго… Буенос-Айрес… Лас Пальмас…
Вона засунула валізу глибше й підійшла до мене.
– І ти вже встиг там скрізь побувати?
Я щось промимрив. Вона взяла мою руку.
– Розкажи мені про це… Про всі ці міста… Це ж, мабуть, чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…
Що я мав робити? Вона стояла переді мною, гарна, юна, сповнена надій, – метелик, що якимось щасливим випадком залетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, до мене і не до мене… Досить одного подиху – і він здійметься, полетить, і його не буде. Отож хай мене лають, соромлять, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я ніколи не був там, принаймні не міг так сказати саме цієї миті…
Ми стояли біля вікна, туман насувався, щільнішав біля шибок, а мені ввижалося, що десь там, за туманом, чатує моє минуле, мовчазне і невидиме, дні липкого страху, пустка, бруд, пошматоване, зотліле животіння, безпорадність, марнування, безглуздий плин життя, – а тут, ось біля мене, у нічних сутінках, так приголомшливо близько, – її легкий віддих, її незбагненна присутність і тепло, її ясне життя, – я повинен був його втримати, здобути…
– Ріо… – почав я. – Ріо-де-Жанейро – казкова гавань… Море сімома підковами врізається в берег, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить біле місто…
Я розповідав про спекотні міста й нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови і про крокодилів, про ліси, де губляться дороги, про нічне ревище ягуарів, коли в темряві річкою поволі пливе пароплав, пливе крізь задушливі пари ванілі, пахощі орхідей, крізь запах тліну. Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам – так якось чудно перепліталися спогади й пориви з тугою за цим усім, з бажанням обдарувати своє обмежене, темне, заплутане життя хоча б крихтою якогось блиску, щоб не втекло від мене це незбагненно прекрасне обличчя, ця несподівана надія, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім, колись я сам усе поясню… потім, коли стану чимось більшим… коли все стане певнішим, але не тепер.
– Манаус, – казав я, – Буенос-Айрес, – і кожне слово було мольбою і заклинанням.
Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко й ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли падали на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, збігаючи по молодому, податливому листячку – містичне свято, таїна перебігу крапель аж до коріння дерев, звідки вони знову побіжать угору та стануть листячком, що знову чекатиме весняними ночами на дощ.
Тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі блимав самотній ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки
