я робитиму без кохання!
Очі її втупилися в мої. Обличчя наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, жагучої сили.
– Тримай мене міцно, – прошепотіла вона, – мені потрібно, щоб мене хтось міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…
– По тобі не скажеш, що тобі страшно, – заперечив я.
– А мені от страшно. Це я тільки вдаю, ніби мені не страшно. А насправді – страшно. Навіть часто.
– Не бійся, я міцно триматиму тебе, – сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, у якомусь прозорому й легкому. – Я справді міцно триматиму тебе, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…
Вона взяла моє обличчя в долоні.
– Правда?
Я кивнув. Плечі її одсвічували зеленим, наче занурені глибоко у воду. Я схопив її за руки і притягнув до себе – на мене наче наринула хвиля, м’яка, світла й ніжна… Вона піднялась і заплеснула все…
Пат спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Я хотів, щоб цій ночі не було кінця. Ми перебували десь поза межами простору й часу. Усе сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь – і все мине.
Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою затерпла, я її не відчував. Але я й не поворухнувся. Тільки коли вона повернулась уві сні і притулилася до подушки, я обережно витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Узяв одеколону, освіжив трохи волосся, шию. Дивно це якось було – беззвучно рухатись у напівтемній кімнаті на самоті зі своїми думками, позираючи на темні обриси дерев на вулиці. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить із розплющеними очима й дивиться на мене.
Я застиг на місці.
– Іди до мене, – покликала вона.
Я підійшов і сів на ліжко.
– Це все ще правда? – спитав я.
– Чого ти питаєш?
– Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.
Розвиднялось.
– А тепер дай мені мої речі, – сказала Пат.
Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну. Її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці й думав, що навіть це якось особливо. Хто носить ось таке, той не такий, як усі. Не збагну я її ніколи, ні, не збагну.
Я подав їй речі. Вона обняла мене за шию й поцілувала.
Потім я провів її додому. Ідучи поряд у сріблястому світлі світанку, ми майже не розмовляли. Гуркотіли по бруку візки молочниць; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи під будинком. Підборіддя його сіпалося, наче мало от-от відвалитися. Проїздили на велосипедах розвізники булочок – на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами занурювавсь у блакить неба літак.
– Сьогодні? – спитав я у Пат перед під’їздом.
Вона тільки всміхнулася.
– О
