що Настуні він їм не віддасть, а жити в цім будинку його покликала Марія. І колись, і тепер.
Почув у відповідь:
– Я не заперечував, коли Марійка про це сказала.
Богдан відчув, що йому не хочеться ні вдумливо відповідати, ні бити пику його наступникові на подружньому ложі Марійки. Треба було лишитися ночувати в Андрія. А потім уже заявитися і пред’являти права на доньку. Так, йому не хотілося сюди йти, зустрічатися з Марією і її чоловіком. Але прагнув побачити Настуню. Ці два суперечливі бажання творили сумбур у голові, і все ж він пішов. Хміль од випитого вина у нього вивітрився. То було лиш сухе вино. І воно не могло гнати його сюди. У його наплічнику лежать подарунки для доньки: куплений вже в Лучеську пухнастий светрик (він сказав продавчині, що дівчинці одинадцятий рік), книжки із серії «Шкільна бібліотека», виліплена ним дівчина й подарована Андрієм картина.
Віка принесла котлети, чай, пундики і пиріжки з повидлом та нарізаний дрібними скибочками сир. Він кволо відмовився. Сказав, що не їстиме.
– Хоч зі мною посидьте, – сказала Віка.
– Я хочу спати, – сказав Богдан.
Але заснути довго не зміг. Віка за стіною щось наспівувала. Кудись виходила (вечеряти з тими двома?) і вернулася. Марія до нього не зайшла. А чого б, власне, мала? Богдан гнав отару думок до провалля, скидав їх униз, але на зміну приходили інші. «Якщо мені когось треба не набити, а вбити, то зрадницю, яку я, здається, не можу прогнати з голови, – подумав Богдан. – Убити або зґвалтувати… Або те й друге. Хоча ні того, ні того ти, чоловіче, не зробиш. Смішно і безглуздо було б знову сідати до в’язниці після відновлення справедливості. Ти слабак, чоловіче. Турміянин, як виявляється, каже баба Гафія, тільки зі своєї персональної тюрми. Треба ждати від Всевишнього помилування за це ув’язнення».
І все ж він заснув. І вві сні не чув, як відчиняються двері до його тимчасової оселі. А прокинувся од дотику гарячого жіночого тіла. Ще майнуло підсвідоме: «Марійка?» Але то була Віка. Вона обплела його шию руками і припала вустами до його губ. Богдан хотів її відштовхнути й не зміг. Відчув, що йому хочеться Віки. А може, й не Віки, а просто жінки. Ще встигла майнути думка: «Може, вона задумала це як зґвалтування, це хитра провокація…» Але думку заглушила пристрасть. Ще подумав, що вона ж сама прийшла. Хотів відштовхнути Віку – і не зміг.
– Мовчи, – прошептала Віка. – Розбудиш Назарчика, він щойно заснув.
Так, уже кохаючи «погане дівчисько», він дізнався, як звати сина його колишньої дружини й теперішнього її чоловіка. За вікном будинку, де він досі кохав тільки ту, яку колись любив над усе на світі, пливла у безвість осіння ніч. Ледь-ледь просочувалося крізь штори світло. Неподалік, через дві вулиці, височів над Старим містом замок. У замку колись кохали своїх княгинь справжні князі. Кажуть, що десь у стіні була замурована, за її згодою, інша жінка, аби замок стояв міцно й довго. Щоб дізнатися, де саме стоїть жіночий кістяк, треба розібрати всі замкові мури. Але це неможливо, а в двадцятому столітті замкові стіни не змогли підірвати навіть солідною дозою ви�
