проведу вас, – сказала Віка.
Богдан рушив за нею, у дверях обернувся:
– А тобі, друже Олесю, я ще встигну натовкти пику.
З тим і вийшов. Годилося б ще щось сказати перед тим, як погрожувати цьому вилупку, що присвоїв його щастя і любов, – може, хоча б спитати, як звати їхнього малого (ут-тю, який гарнюній, зачали, певно, під повним місяцем), – та сили ні на що, ні на які слова не було. Перший день на волі стомив його, а ця зустріч розчинила двері-пащу в провалля, до якого ще належало падати, неждано вирвавшись на волю.
На подвір’ї майже стемніло. Огортався ще розрідженою темінню невеличкий сад, у якому росли деревцята, посаджені ним. Двоє деревцят – слива і вишня. Вони вже, певно, великі стали за ці роки його відсутності. Завтра роздивиться й привітається, бо в темряві вони його не впізнають. Богдан не любив яблук – яблунь у саду росло трійко і ще одна, найстарша з усіх, груша. Зате любив сливи і вишні й втулив по одній деревині. Виросли, як і виросла за цей час Настуня-Настуся. Тут він подумав, що за ці роки Олесь, певно, посадив як не два, то хоча б саджанець. А може, свої посадив, а його викорчував чи зрізав? Бо ж садок маленький.
Віка провела до недавно врізаних дверей (яка турбота з боку зрадниці Марії, хоча врізував, певно ж, Олесь чи наймані ним люди!). Відімкнула, простягла ключі Богданові:
– Це ваші, обидва…
– Яка турбота, – повторив Богдан це слово, що враз стало йому чужим й огидним.
Він пройшов до кімнати, яку добре знав і де все було тепер по-іншому. Ліжко-диван, столик, крісло, шафочка, очевидно, для одягу, і навіть книжкова шафа, в якій стоять книжки – певне, зберегли ті, що він колись купив? Про все вони потурбувалися, усе передбачили, що буде йому необхідним для життя… Але лишатися тут надовго він не збирався. Найме десь собі квартиру. На перших порах хоча б кімнатку, а там з’являться й гроші. Чи, може, лишитися і забрати до себе доньку? І звідси перетягати її на свій бік… Марія писала, що Настуня дуже вразлива. Явно натякала, щоб він поступився, а може, й (швидше за все) щоб не приїжджав…
Богдан обернувся. Віка зайшла за ним і все ще стояла в кімнаті. Коли його заарештували, Марійчиній молодшій сестрі щойно пішов шістнадцятий рік. Вона не росла вродливою, хіба що її можна було назвати симпатичною, не худою, але й не товстою, – за всілякими дієтами не ганялася, анорексія їй явно не загрожувала, як і старшій сестрі. Богдан знав, що коли їхні батьки купили для Марії в далеких родичів цей будинок, то за кілька років вона забрала до себе й сестру, бо вважала, що в міській школі та зможе підтягтися в навчанні. Але Віка зірок з неба не хапала й, розсердившись, Марія дорікала, що сестрі місце в сільській школі, на що Віка відповідала, що там було їй ліпше, але вертатися в село не хотіла.
– Богдане, – сказала Віка. – Сходіть хоча б у душ, а потім я принесу вам чаю з пундиками. Ви ж іще не забули, які смачні пундички вміє пекти Марійка?
– Не забув, – сказав Богдан. – Але я справді так добре пообідав зі своїм другом, що й вечеряти не хочеться.
– Ваша
