Амвросієві вона звірятися не буде. І ні Марині, ні Яринці.
Вона ще змусила себе сказати кілька необов’язкових речень. Серед жалю вже з’явилася пересторога. Мовила своє традиційне «до зустрічі» й вимкнула мобільний-стільничок. І знову залишилася самотньою, але не порожньою, а переповненою жалем. Який от-от міг стати криком. І ставав, пружнів, щоб прорватися назовні.
І тут вона згадала. Аліна! Аліна, Алінище, Алінисько, Аліночка. Колишня колега й подруга по роботі в «Гіпропроєкті», де вона вколювала колись, до того, як перейшла в їхню «АМОЛю», яка ще тоді не була «АМОЛею». Аліна ж не захотіла, казала, що ненавидить усі приватні установи і фірмочки. Ольга набрала номер (тільки б відгукнулася одразу подруга!) й почула прокурений, хриплуватий голос, що не мав би належати такій чутливій жінці, як Аліна, але належав.
– Аліночко, мені погано, Аліночко, – сказала Ольга відразу, виплескуючи свій жаль і розпач безжалісною порцією. – Мені дуже погано, Аліночко. Рятуй мене.
– А що сталося, Олю? – Прокурено-хриплуватий голос Аліни став ще хрипкішим. – Ти де? На роботі?
– Я вдома, сама, і вмираю, – сказала Ольга.
– Серце? Голова?
– Душа, – сказала Ольга. – Так болить, що я справді вмираю. От-от помру.
– Тоді я мчу до тебе, – сказала Аліна. – І не смій вмирати, а то наб’ю. Душа… Запхни її кудись і дочекайся мене.
Колишня подруга, її «швидка допомога», вимкнулася.
«Вона зараз примчиться, – подумала Ольга. – І я можу розказати… Тепер геть усе. Вона вміє класти руку на дурну голову, як ніхто не вміє».
І вона стала чекати Аліну. Жінку, що складалася з кількох Алін, худющу й жилаву, прокурену й ніжну.
Аліна вміла рятувати й заспокоювати, якоюсь такою грубуватою ніжністю, що її грубість ставала теплою, мов розтоплений, але не гарячий віск. Вона сама в такі хвилини ставала зовсім іншою й робила іншими всіх, кого заспокоювала й рятувала. Про себе вона казала, що тримає під п’ятою чоловіка, але й чоловік тримає її під «залізною п’ятою».
«Аліна мене порятує, – подумала Ольга. – У неї мусить бути рецепт і на мою ситуацію».
І вона чекала, розганяла, як могла, свій жаль, жаль-біль чи біль-жаль.
Але її чекання перебив дверний дзвінок.
«Кого там ще принесло? – подумала Ольга. – Так швидко – Аліна?»
А принесло незнайому жінку, яка сказала-протараторила:
– Доброго дня, вибачте, будь ласка, я ваша нова сусідка, прийшла познайомитися, може, я невчасно, але Єгор, мій чоловік, сказав, що ви дома і я… Я вирішила… Познайомитися…
– Заходьте, будь ласка, – відповіла Ольга. – Тільки вибачте, в мене трохи неприбрано…
– Нічого-нічого, – сказала нова сусідка й простягнула Ользі руку з рожевими нігтями. – Я Інга.
– Дуже приємно, – відповіла Ольга і теж назвалася, запросила сусідку до буцімто неприбраної господи.
Дружина Єгора була чорноволосою, фарбовано-чорною, геть схожою на крука, точніше крукиню, вродливішою за Ольгу, виразно
