до Києва.
І тут Ольгу прорвало. І вона мов у гарячці (а може, й була гарячка) виклала, викрикнула, що він бачить перед собою божевільну авантюристку, котру сьогодні зрадив хлопець, якого вона любила і якому довіряла, що вона поїхала світ за очі, а сказала, що їде до Лучеська, бо побачила табличку з назвою їхнього міста на автобусі. І хай він лишить її у спокої, далі вона сама дасть собі раду, а він може спокійно їхати додому.
Він стояв і… і співчутливо, майже ніжно дивися на Ольгу. А коли вона закінчила свій гарячковий, істеричний монолог, промовив лагідно:
– Заспокойтеся, будь ласка. Зараз ми поїдемо до мене додому вдвох. Не лякайтеся. Я живу з мамою. Для вас знайдеться кімната, де ви спокійно переночуєте. А завтра вранці поїдете, куди хочете. Ну, я ще можу, якщо забажаєте, показати славний Лучеський замок і наше Старе місто, в якому я, до речі, живу. Там у нас історико-культурний заповідник, так що я заповідний екземпляр. То їдьмо?
Ольга відповіла, що нікуди вона з ним не поїде, хіба що хай скаже, як добратися до залізничного вокзалу. Дмитро не сказав, а зупинив таксі, яке відвезло їх до того вокзалу. Там він і залишився з нею, хоч Ольга й протестувала. Стукнув себе по лобі, бо згадав, що в сумці в нього є літня куртка, яку взяв з собою. Ользі у тій легкій куртці справді стало тепліше.
Вона прослухала лекцію про Лучеськ і його замок, про диво біля замку колись у День Миколая, який є покровителем міста, про Дмитрове дитинство під замком і в замку. Дізналася справді багато цікавого про Лучеськ і самого Дмитра. Він був за освітою економістом і тільки-тільки починав займатись, як сказав, «гіркою наукою дрібного бізнесу». Уперто заперечував на Ольжині пропозиції все ж поїхати самому додому, сказав, що він чемпіон Лучеська з неслухняності й упертості. І ще про те, що тут по вокзалу шастають цигани, які крадуть таких вродливих авантюрних дівчат, а він цього допустити не може. І хоч Ольга не вважала себе вродливою, тепла хвиля пробігла її тілом. Дістав із сумки коробку з цукерками і, незважаючи на її протести (віз, певно ж, мамі), пригостив Ольгу, а потім вони запили цукерки чаєм у буфеті, хоч то був, як констатував Дмитро, «умовно-чай». Ользі ставало все затишніше з цим хлопцем із Лучеська. Знесилена, у солодкій передранковій дрімоті, вона навіть схилила на нього плече й поступово заснула.
Це плече Дмитро їй пригадав, коли після сніданку в пристанційній кафешці, після коротких оглядин центру міста, повіз її на екскурсію в замок і заповідник. І саме там, на замковій стіні, на фоні гарного лучеського краєвиду і яскравого ранкового сонця, Дмитро їй освідчився, сказав, що ще в Києві на вокзалі його обсмалило струмом її очей, а за цю ніч він безтямно закохався і як порядний чоловік повинний обов’язково одружитися з дівчиною, яка спала на його плечі. Якщо ж вона відмовить, він кинеться вниз із цієї стіни, і це цілком буде на її совісті.
– Ах, пане Дмитре, – сказала Ольга. – Не жартуйте так… І крім того…
– Я не жартую, – відказав Дмитро. – Я серйозний, як не був серйозним жоден князь на цій стіні. Будьте моєю дружиною. Зараз ми спустимося вниз, і я покажу
