голову й побачила поруч хлопця – не вродливого, але й не поганого, з довірливо-збентеженим поглядом, із перекинутою через плече спортивною сумкою. Ольга хотіла випалити йому щось дошкульне, таке, щоб відразу його відшило, і не змогла. Хіба він винен, що в неї такий настрій, що від неї і її дитини відмовилися, бо вона й те життя, що вже існувало в ній, – то ж єдине ціле. Те ціле хотіли розрізати, другу частину вбити, позбутися, викинути, як непотріб. Хіба цей хлопець із таким наївним поглядом винен, що вона самотня посеред цього людського натовпу, цього потоку, валу, що байдуже котиться повз, обминає її, а тепер їх обох.
– Так, я теж не взяла квитка, – сказала вона. – Поїду іншим разом.
– Можна спробувати маршруткою або рейсовим автобусом, – сказав хлопець. – Он вони там стоять, на площі. Ходімо?
Ольга механічно, мовби підкоряючись людському потоку чи довіряючись цій наївній усмішці, пішла поруч із ним. На майданчику перед вокзалом справді стояв цілий ряд автобусів – і більших, і менших. Коли вони наблизилися до них, Ольжин супутник спитав:
– Вам куди?
Ольга окинула поглядом автобусний ряд і спинилася на другому в цьому ряду. Прочитала: «Київ—Лучеськ».
– Мені до Лучеська, – сказала вона.
– Справді? – хлопець явно зрадів. – Оце удача! Я теж їду до Лучеська. Ходімо, ходімо! Може, ще є квитки на найближчий рейс.
Нахаба-хлопець (ні, його аж ніяк не можна було назвати нахабою) навіть торкнувся її руки. На мить і обережно-обережно. Ольга хотіла сказати, що їй не до Лучеська, їй до… Вона помилилася, обмовилася, їй до Миколаєва, Білої Церкви чи Черкас, он мікроавтобуси туди теж стоять. Або що вона передумала їхати (так ліпше), до побачення, хлопче. Але раптом їй перехотілося вимовляти ці слова, чом би не дозволити собі маленьку авантюру, яка гідно увінчає її сьогоднішні прикрощі… Вона пригадала, що Лучеськ десь на Заході України, що там є, вона читала чи чула, старовинний замок. Вона приїде, вранці поснідає, огляне той замок і поїде назад. Шукатиме в Києві квартиру, іншого виходу нема. Грошей на дорогу туди й назад і на сніданок повинно вистачити. Хай огидний Єгор (вона його вже розжалувала з Єгорки й Єгорчині) помучиться, гадаючи, де вона, якщо він узагалі здатен відчувати муки совісті.
У маршрутці знайшлися ще три вільні місця, правда, не поруч – спереду, всередині й позаду, але це їй було на руку, бажання про щось говорити дорогою вона не мала. Мікроавтобус зупинявся на шляху до Лучеська лише двічі. На одній із зупинок хлопець пригостив її кавою, а за кавою з тістечком (це було доречно, бо Ольгу вже всередині смоктав черв’ячок) неочікуваний попутник спитав, чи можна довідатися її ім’я, і сказав, що його звати Дмитром. Він повідомив, що вертається з поїздки до знайомого, вирішив одну важливу справу, а наприкінці ще й зустрів таку чарівну землячку. Ольга відповіла, що вертається після отримання диплома. Більше інформації вона видати не хотіла, на його запитання, хто вона за спеціальністю, скупо сказала, що архітектор, і дала зрозуміти, що ніякого бажання
