художника-абстракціоніста, вже міг назвати його другом, хоч Андрій так і не спромігся приїхати, тільки писав листи. Але він бодай писав…
Богдан зайшов до невеликої хатини Андрієвої тітки, що правила приятелеві і за житло, і за майстерню. Кімната була захаращена картинами, Андрій губився серед них, радо й вивчаюче дивився на Богдана. Сказав, хай Богдан уже вибачає, що не спромігся навідати, був на заробітках у Польщі, збирав зовсім не абстрактні ягоди, а потім працював на заводі, він теж було одружився, а сім’я вимагала пеньондзів 1, таке життя, старий. Андрій явно був йому радий. Богдан вбирав у себе його картини, з яких проступав Андріїв світ, висловлений у кривих і прямих лініях, плямах і крапках, поверх яких жили ромби, трикутники й ламані квадрати, хвалив, потім дістав із наплічника виліплену дівчину, яку йому дозволили забрати. Хотів подарувати начальнику колонії за звістку про волю, але той, певне, відчув, що ця дівчина Богданові більше потрібна.
– Класненька в тебе вийшла, – сказав Андрій, – і ніби на волю рветься. Бач, і вирвалася разом з тобою.
Потім вони пили каву, а перед кавою терпке червоне вино, і Андрій розповів про суд, на якому побував, – над справжнім убивцею діда Зосима і його спільницею. Власне, вона, сестра Олеся, теперішнього чоловіка його Марійки, і виявилася натхненницею і організаторкою злочину.
– Вона була як одержима, ця дівка, – розповів Андрій. – На суді казала, що дуже любила брата, що той був нещасним, коли Марія вибрала тебе. Що він мав бути щасливим, вона дала обітницю, що брат стане щасливим, і має отримати Марію, бо заслужив її, бачте, більше, ніж ти. Ну, а за нею самою упадав той Захарко, втюрений по вуха в цю божевільну дівку, вона його й настрополила, що вийде за нього, якщо він уб’є того діда. Бо геть той дід поганим був. Ну, малий, певно, за нею вельми сох, його було шкода, здоровецький такий, а белькотав, як дитина. Та й хотілося покликати Достоєвського, щоб описав цю сітуейшен. Вони все продумали, і ключі якось підробили до тієї крамнички, і в твій будинок вона пробралася, у ту твою майстерню. Ну, а він діда тюкнув, а викрадений молоток тобі підкинув разом із тими артефактами. Весілля зіграли після того, як тебе в неволю, за ґрати відправили. Уявляєш – весілля, суки! Все було ок і кей, тільки ж з роками стала того чувака мучити совість, казав, що являвся ночами убитий дід і пальцем до нього махав, сварився. Є ж такі діди, що їм вічним сном не спиться… Ну й не витримав. Коли жіночка до родичів майнула, він і явився до ментів, тобто вже поліціянтів. Ті, видать, не вельми зраділи такому подаруночку, бо ж убивцю знайшли, посадили, усе в ажурі, мо’, й премія була, а тут таку свинку підсовує чувак зі своєю совістю. Але мусили розслідувати заново. Словом, випиймо ще, абракадабра пливи, і ти на волі, – закінчив оповідь Андрій.
Він розлив рештки вина, підняв склянку.
– За совість, чи що? Живе, холера, досі та дама й навіть до падлюк навідується. І за діда з його пальчиком. Уявляєш, як той Захар прокидався з мокрими штанами під боком у коханої, ради траху з якою він пішов на таку підлянку?
Грошей (пол., спотворене). –
