Дмитро признався, що попередив матір: коли вона хоч раз дорікне Ользі за дитину, вони поїдуть світ за очі. Не сказала. Ольга ж тільки з’їздила до Києва, щоб забрати речі. Дмитро чекав її в Лучеську на вокзалі.
Вона ж ті кілька днів у Києві чекала, що от-от з’явиться Єгор у гуртожиток, у її колишній інститут чи в той проєктний, де мала працювати, і забере її з собою. Скаже, що він помилявся, що кається, просить вибачення за свої слова.
Єгор не з’явився. І тоді Ольга поїхала до Лучеська.
…Теперішня Ольга сиділа у своїй кімнаті – своїй кімнаті свого дому, де вона повноправна господиця, – і раптом відчула, що їй не хочеться мовчати, а хочеться кричати.
Серце розривав не біль, а жаль.
Гіркий-гіркущий жаль просочувався, як неспинний потік, і розтікався всім тілом, робив його тілом-жалем. А серцю, звісно, діставалося найбільше, воно набухало, готове от-от вибухнути, розірватися, бо вона сама ставала великим жалем. Жаллю-Ольгою.
А та жінка в ній раптом збагнула: не минуло ніщо, давні почуття витліли й тепер роздмухуються, загоряються знов. Чи вже загорілися… Чи й нікуди не зникали, скільки вона їх не притлумлювала.
Вона не раз досі прокидалася ночами, не розуміючи, що діється з її тілом і душею. Щось у них бриніло і скиглило. «Втома», – казала вона собі.
Як жити тепер, коли вона все збагнула?
Як жити поруч із цим чоловіком, котрий знайшов її? А вона знайшла його, хоч і не шукала. І не забула нічого з його тіла й того, що належало їм обом.
Як жити поруч із цим чоловіком – і поруч з іншим чоловіком, частиною якого вона стала, щоб забути минуле, і забувала, і ставала сама тим минулим, щоб робити його теперішнім – і кожним днем, без того, кого забути не могла.
Росточки пам’яті загрожували стати плодом, який кривавитиме, не перестаючи. Але ж так жити неможливо… Якщо вона справді закричить, то цей крик почують. Надворі, на вулиці Обітниці, якою в такі хвилини мусять проходити збирачі крику, щоб потім продати його іншим. У сусідньому будинку, де тепер інші жильці, що обживатимуть його, проганятимуть дух колишньої хазяйки, дух Олени Платонівни, пані Олени, з якою вона так дружила і єдналася душею. Якій звіряла таємниці.
Вони не повинні почути її крику, навіть зойку.
Але що ж тоді робити?
Комусь звіритися, самій продати цей крик, загасивши його?
Ольжин погляд став когось шукати. Щось шукати. Мобільний, стільничок-сірничок, як каже Тарас. Кому ж подзвонити, до кого озватися?..
Вона спочатку набрала номер шефа, Амвросія, і спитала, чи вони дуже сумують сьогодні без неї?
– Ах, пані Ольго, пані Ольго, – відгукнувся Авмросій-Авмросіїще. – Я сам, сніги…
– Шефе, – сказала Ольга. – То Тичина, який писав про свою пані Інну, а ви, пане, позичаєте в нього слова й переінакшуєте… Які сніги серед ранньої осені…
– А ви насправді не можете жити без нас, – Амвросій, відчувалося, вимовив ентузіастично-торжествуюче, як він
