Він поставив недоліплену дівчину на стіл, вимив руки. Поглянув туди, де стояла дівчина, яка ще мала народитися з глини. Ще не зовсім народилася. З однією рукою. Вона стояла й сиротливо-докірливо дивилася на свого творця.
– Я скоро повернуся, – пообіцяв Богдан.
У нього не було ніякого передчуття. Усі його передчуття й почуття вже вмерли, а нових боявся народжувати. Бо разом із ними міг з’явитися промінчик чи маленький росточок надії. Коли він, як бувало, народжувався й гас, в’янув, умирав, то потім, після кожної такої з’яви, такого народження ставало боляче, нестерпно боляче, так, наче хтось вирізав із тіла шматок шкіри, і те місце ніяк не могло перестати кровити й довго пекло.
Шлях від майстерень, де йому виділили кімнатку, в якій і ліпив фігурки, що почали користуватися попитом, а отже, популярністю десь там, на волі – і, як підозрював Богдан, приносили прибуток не тільки установі номер такий-то, а й самому майору Євтєєву, – цей шлях минув швидко. Його ніхто не зачепив із зеків, бо всі знали про теперішнє привілейоване становище в’язня Богдана Ратушняка.
Церемонія необхідного шмону перед входом до адмінбудівлі. Може, він чимось хоче вбити чи бодай штрикнути пана майора або його симпатичну секретарку Люську, яка воліла, аби її називали Люсьєною… Сама Люська-Люсьєна зустрічає його настороженою посмішкою, а потім посмішка теплішає – він уже виконував і для неї персональне замовлення. Комусь там на день народження.
– Я зараз доповім, – вона йде і вертається з кабінету пана майора, який має привілей – тримати секретарку жіночої статі замість прапорщика чи сержанта.
Вертається на диво швидко.
І чекати Богданові цього разу не доводиться.
– Заходьте.
А в кабінеті ждало ще більше диво. Бо пан майор підвівся, наче хотів вийти йому назустріч. Усе ж передумав і показав на стілець перед своїм столом.
– В’язень… – почав було Богдан, але майор перебив.
– Сідайте, будь ласка, Богдане Петровичу.
І це ще два дива – номер три і номер чотири, – бо зеків пан майор ніколи не називав навіть по імені, не те, що по батькові. І їм належало, якщо удостоїлися честі бути в цьому кабінеті, а це траплялося рідко, вкрай рідко, стояти перед столом, заклавши руки за спину, а не сидіти.
– Я, певно, відірвав вас від роботи…
Слова ці – диво номер п’ять.
– Я ліпив дівчину, – сказав Богдан. – Потім доліплю.
– Він ліпив дівку! Здорово! Скажу увечері своїй дамі. Є ж чоловіки, які не кадрять, а ліплять дівок.
У пана майора явно був гарний настрій. І це диво номер шість.
За ним прийшло головне, як і належало – сьоме, бо далі майор Євтєєв сказав:
– Я покликав вас, Богдане Петровичу, щоб повідомити дуже гарну новину. Мені подзвонили, що готуються документи на ваше звільнення. За тиждень-другий отримаємо. Матимете волю, з чим вас і вітаю сердечно.
– Але я…
Богдан хотів сказати, що він, як засуджений за вбивство, ще не мав права подавати прохання про помилування. Зрештою, тому не подавав
