Якось витримати… та чи витримає? Йому вже почали набридати монотонність його теперішнього буття, щоденна боротьба за свою гідність зі всякими покидьками, котрі сиділи поруч, із кримінальниками, які намагалися зробити з нього «півня». Богдан кілька разів уже думав про таке вирішення всіх своїх проблем, як самогубство. Але відкидав його. І разом з тим у ньому росла жага до життя, відчуття його необхідності хай у будь-якому вигляді.
Тоді йому приснився сон. Він сидів не вдома, а тут, у камері, за столом і, наче сліпий, щось обмацував. То були його вироби, витвори, які залишив там, у Лучеську. Дивні звірі, фігурки жінок, чудернацькі й химерні. Хтось наче приніс чи привіз їх сюди, він чув голос, котрий просив відгадати, де яка фігурка, який виріб. Богдан обмацував і шептав: ось це жінка-матір, це будиночок, це корова-левиця, це півень, на якому сидить зозуля, це дерево з руками замість гілок… Він шептав і шептав, доки не прокинувся. У темряві, де чулося сопіння й хропіння його сусідів, так само нещасних, він раптом захотів, щоб сон став реальністю, бо інакше він помре. Не доживе до світанку. Це було неможливо, але він і не помер. Навпаки – зрозумів, як жити далі. Як вижити.
Уранці він сказав сержантові-охоронцеві, що конче має бачити начальника колонії або хоча б його заступника з виховної роботи. І таки добився цього, хоч його прохання коштувало кілька стусанів і вибитого зуба. Начальнику Богдан сказав, що він художник, скульптор, майстер ручної роботи, а тому міг би приносити їхньому закладу й особисто панові майору значно більшу користь, ніж перенесення вантажів, обстругування дощок і збивання стільців. Він міг би виготовляти значно цінніші вироби, які можна продавати й отримувати добрі гроші.
Майор подивився на нього зацікавлено. Пронизливо. Наче щось зважував.
Зрештою запитав:
– Чого ж ти раніше про те не казав?
– Я не знав, хто я такий, – відповів Богдан. – Не знав, а тепер дізнався.
6
Дзвінок у двері пролунав десь години за дві після того, як Ольга попрощалася з Оленою Платонівною. Вона відчинила двері й побачила перед собою високого дужого чоловіка в шкіряній куртці. Наче знайомого їй. Прийшлий дивився пильно, але… майже ніжно чи й геть ніжно. Як не дивляться на незнайомих. Або був дуже великим нахабою.
– Доброго дня. Я новий сусід, – сказав чоловік. – Прийшов по ключі й знову познайомитися.
– Заходьте, будь ласка, – сказала Ольга.
І вже як ішла верандою, а далі коридором, подумала: «Чому він каже: знову познайомитися?»
І раптом відчула, як просідає під ногами підлога. Як замлоїло в грудях, а самі ноги не витримують ваги її тіла. Вона от-от упаде.
Ольга різко повернулася до свого сусіда. Поглянула й упевнилася, що їй не здалося.
– Ти… Де ти взявся?
– Я ж кажу, що буду твоїм новим сусідом, – голос прийшлого був начеб веселим і холодним водночас, і трохи насмішкуватим. Щось давнє-давнє спалахнуло у Ольги в пам’яті, але не могло прорватися
