ескіз однієї з фігурок – жінку з притуленими до грудей руками. Дід після довгих умовлянь погодився. Знову не за безплатно. Вони навіть розпили пляшку настоянки, яку приніс Богдан. Після того він покинув дідову халупу й більше туди не повертався. Коли йшов, дід, звісно, був живим. Провів його за поріг. Сказав на прощання, що, хай вибачає пан Богдан, продати свою колекцію не може. І справа не в ціні, хоч розуміє, що ці фігурки й черепки коштують великі гроші, а в тому, що це йому дісталося від покійного діда Корнила, який десь там знайшов на горищі свого приятеля після його смерті. Дід його багато знав і вмів розказати. А колекцію він береже для свого найменшого внука, який єдиний з їхнього роду захопився історією. Він, Зосим, дав обітницю: у той день, коли внук закінчить університет, він і вручить йому свою колекцію. Хай робить з нею, що хоче. Може, щось із тих штучок заповість чи продасть йому, Богдану, раз у нього є такий інтерес.
Богданові легко було відповідати на запитання слідчого: як, від кого він дізнався про старого і його колекцію, чому вона його зацікавила? Ні, він зовсім не збирався її потім продавати, хоч знав, що так, за неї можна отримати грубі гроші. Він би її віддав у музей, після того, як відтворив у своїй майстерні всі ці фігурки. Після того, як зліпив би черепки у давній посуд. Ось ці свої вироби він, може, і продав би.
Оперативники вийшли на нього після опитування сусідів діда Зосима і всіх, хто міг бути причетним до виробництва посуду й мистецьких витворів. Це було зрозуміло. І те, що він лишив сліди й відбитки в хатині діда Зосима. Незрозумілим було інше: хто й навіщо його підставляв. Як підкинув ті кілька вкрадених речей у його дім, а ще черепки й молоток зі слідами крові й відбитками в крамничку-майстерню. Як той невидимець-негідник, що, мабуть, затаїв зло на Богдана, проникнув у його кімнату в домі, переобладнану під майстерню, і в крамничку. Чиїхось слідів ні там, ні там не виявилось. Богдан водив знайомство з художниками, колекціонерами, до нього заходили люди, знайомі й незнайомі, але жоден із них не був його ворогом, жодного не міг запідозрити в тому, що він за щось міг йому так насолити, так підставити.
– Шукайте справжнього вбивцю, – просив слідчого, і той нібито шукав. Принаймні обіцяв шукати.
Але нічого й нікого не знайшов. Ні серед сусідів, ні серед знайомих і родичів діда Зосима. Так, старого й інші просили продати колекцію, він відмовлявся. Але ні в кого більше вкрадених речей не знайшли. Слідчий питав Богдана, кому він продав те, чого не вистачає.
Не продавав нікому, бо й не крав. Не грабував діда Зосима й не вбивав старого. Слідів злому не виявили, дід сам відчинив нападникові оселю, отже, знав його. Було то ввечері такого-то числа. Богдан знав діда, тож дід міг йому відчинити. Що він робив тоді? Після повернення з крамнички повечеряв, а потім вирішив пройтися Старим містом. Він любить гуляти старими вуличками. Часом сам, а більше з дружиною. Але дружина того вечора пішла до подруги. Разом із донькою.
– До Зосима Краковецького ви заходили? – спитав слідчий.
– Ні, – відповів Богдан, – хоча повз його хату я
