наполягала її бабуся. Бабусі давно немає, а вже пізніше Калина дізналася, що таким було бабусине псевдо часів повстанської боротьби. І зрозуміла, чому батько так не любив тещі, яка зрідка навідувалася до них із сусіднього села. У бабусі була своя таємниця, захована так далеко і так старанно, що ніхто майже не знав.
Калина не раз думала, як їй неймовірно пощастило – вирвалася з того сімейного пекла, того казана, в якому могла зваритися і її доля. Як найбільшу реліквію вона зберігає давній номер обласної газети з оголошенням про набір в училище, де пропонують обрати професію ткалі. Вчилася в Лучеську.
Калина наказала Ромчику лягати вже спати, а сама вийшла на вулицю. Її обдала вечірня прохолода, і вона подумала, що вже осінь, час купувати синові зимові черевики. І тут побачила, що на другім боці вулички ще хтось стовбичить. Свекор? Ні, постать жіноча. Жінка, очевидно, побачила Калину, бо рушила до неї:
– Кого чекаєш, Калинко? – спитала сусідка Олена Платонівна.
– Тата. Він вийшов прогулятися, і щось довго немає.
– Як добре, що ти, Калино, називаєш свекра татом навіть позаочі, – сказала Олена Платонівна.
– Бо він цього заслуговує, – відповіла Калина.
– Авжеж. Антон мені завше подобався. Коли ми обоє осталися самі, нас навіть сватали сусіди. Тільки ж обох за ворота не пускала пам’ять.
Калина подумала, що Олена Платонівна була б їй доброю свекрухою, хоч і на покійницю гріх було скаржитися. Хіба що зачасто повчала. Але ж вона була вчителькою…
– Останній мій вечір тут, – сказала Олена Платонівна.
– Останній? – Калина мимоволі здригнулася, але відразу подумала, що треба перепитати. – До дочки їдете гостювати?
– Назовсім їду, – Олена Платонівна зітхнула. – Вже й будинок продала.
– А я й не знала, – сказала Калина.
Олена Платонівна відповіла, що вона й сама не знала, що так учинить. А трапилося. Думала завтра вранці зайти попрощатися. А дарма так думала, бо ж Калина, певне, зранечку піде на роботу. Добре, що ось так зустрілися. А їде вона справді до дочки у Вінницю, тільки вже назовсім. Давно кликала туди, а вона все відкладала. Дещо з речей зять уже забрав, по решту приїхав сьогодні. Зранку й вирушають.
Калина думала, що б іще запитати.
Але ж чому так довго не вертається свекор?
Тут вона пригадала, як іще років десять тому, коли обоє – Олена Платонівна і Антон Трохимович – овдовіли, на їхній вулиці та й на сусідніх поговорювали, що вони можуть поєднати долі. Валерій ніби жартома спитав батька, коли той у приймаки піде, бо ж сусідка залишилася жити сама. Свекор тоді образився, сердито відповів: «Що, ніяк не діждетеся, коли випхнете старого з хати?» Довелося перепрошувати. Ледь заспокоївся.
– Зараз тато прийде, – сказала Калина.
– Думала, мене осінь проводжатиме, – Олена Платонівна. – А вона тільки ще береться в боки. Я нового хазяїна попросила,
