йти йому неохота. Антон ще раз глянув на листа й завважив, що той адресований не синові чи невістці, а саме йому, Антонові. Антонові Личаку, який живе в Лучеську на вулиці Обітниці. Він розірвав конверт, дістав пальцями, що раптом затремтіли, маленький аркуш. І на ньому вгледів один-єдиний рядок друкованих літер, вочевидь набраний на комп’ютері. Прочитав раз і вдруге: «Час повертати борг».
«Що за дурня? – подумав Антон. – Який іще борг? І хто це писав?»
Відповіді не було. Який іще борг час повертати? Ні в кого він нічого не позичав, ані рублика, чи то гривняка. То кому й що винен?
Антон постояв якийсь час на доріжці, що вела од воріт до ґанку. Йому стало досадно і тривожно. І несподівано зимно. Наче за плечима постала його, тільки його, Антонова особиста зима. Він мимохіть озирнувся. Зимі ще приходити рано, ще тільки сватається на осінь. І вітру зовсім немає. У садку анішелесь. То чого зимно? Невже тому, що не знати чого, з доброго дива тривогу посіяв незрозумілий лист, якась дурна писулька, чийсь недолугий жарт, збиткування над старим дідом… Пес йому в ноги, тому злому дурнякові. Але досада, тривога й холод раптом переплелися в дивний, щораз міцніший і тугіший, волохатий, наче спресований із жорсткої волосіні, клубок. Той клубок у нього всередині й на руках, ним стають два клапті паперу – конверт і сам лист. Антон поспішно запхнув листа з єдиним у три слова реченням до конверта й сховав у кишеню.
Ромко, його найменший і найулюбленіший онук, вже встиг засісти за свої комп’ютерні стрілялки. Ромко – так його дід називає, а в невістки Калини він – Ромчик. Малий до свого ймення ставиться трохи іронічно, а от маминим страшенно пишається, каже, що ні в кого такого немає. Але раніше, коли мама за якусь збитошність ставила його в куток, Ромчик-Ромко відразу брався виспівувати: «Одна Калина за вікном», переінакшуючи далі: «Одна Калина за столом», і ще далі: «Одна Калина, що додому йде сама». Мама сердилася, бурчала, казала, що спів не допоможе, а коли замовкав, приходила й питала, чого це Ромчик перестав співати.
– Тільки вільна людина може співати таку пісню, – сказав якось Ромчик, натякаючи, що час його звільнити від покарання.
– Я сьогодні ще не грався, – сказав онук, коли дід став у нього за спиною, і уточнив: – По-справжньому.
– Хіба я щось кажу?
Антон погладив малого по голові. Відчув, як йому хочеться приголубити цього неслуха й улюбленця всієї родини, але не тому, що він його безмежно любить, а тому… Тому, що йому, дідові, раптом захотілося попросити в онука захисту – від кого? Може, від того, хто в сутінках, що вже поволі гуснуть за вікном, стане в саду, почне трусити яблуню, щоб збити на землю два останні яблука з вершечка?.. Хто має прийти? Антон не знає і знати не хоче – то химера, що раптово виникла, викликана чудернацьким листом-погрозою. Звідки і хто прийде? От іще! Нема в нього ніякого боргу, хтось, певно, хихотить зараз, що надурив діда, змусив тривожитися.
– Спитай про щось у мене, – несподівано для самого себе попросив онука.
– Про що, дідунь? – Ромко спитав, не відриваючись від гри.
– Про
