молодому сказав…
Холод, який був навідався до нього, – то дурниці. Так собі, подув, дмухання вітерцю. І тривога на душі, то наче б щось не таке вже й велике. Є щось незмірно більше, але воно так далеко, що навіть у думках дістатися годі. Та далекість не має виміру, довжини й ширини, вона все віддаляється.
Насправді Антон хотів якомога далі відштовхнути те, колишнє, яке нагадав, розбурхав дзвінок, що постукав до його свідомості вслід за листом. Писулька, яка спершу нічого не значила, а потім виросла в присутність. Антон відчув, що йому хочеться подивитися комусь у вічі. Просто подивитися – і все. Упевнитися, що там побачить себе такого, як був досі, ще кілька годин тому, до потривожності. Той би Антон сказав йому щось розважливе, заспокійливе, таке, що він знав, а тепер от забув.
Скрипнули двері за плечима. Ні, не скрипнули, навіть ходи не почув, а здалося, що пролунав той скрип.
Звичайно, то був Ромко. Наблизився й поклав руку на плече.
– Діт, тобі справді не погано?
– Тебе мати прислала? – Антон відповів запитанням на запитання. Запевняти, що йому добре, не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Хіба розчинитися в цьому вечорі, що причаївся за вікном. Що, як і той невідомець-потривожник, полює на нього. Вечір теж став мисливцем.
Спитав, чи внук не боїться ходити до школи.
– Чого б я мав боятися?
– І хлопці не б’ються? – Антон уже це недавно питав, а тепер спитав іще раз. Бо не знаходив те, що варто було спитати.
– Я можу сам набити, як тре, – гордо сказав Ромко.
– А як не тре – можеш?
– Як не тре – то нащо й руку підіймати? Діт, ти ж мене сам учив.
– Точно, – потвердив Антон. – На тім і тримайся. Інакше станеш гицелем.
Чи полегшало йому після цього перекидання словами з Ромком?
Уперше хотілося внукові сказати: «Йди собі». Ромко теж носитиме його таємницю. Вони стануть змовниками – онук і його мати, невістка Калина. Якщо захочуть, по шматках краятимуть його душу. А що залишиться тоді йому самому?
Антон став питати внука про його друга Славка, якого батьки віддали в престижну гімназію в самому центрі міста, а не в школу, що зовсім недалеко од їхньої вулички. Виявилося, що Славко геть «запанів». Ну й нехай, Ромко йому нав’язуватися не буде. У нього тепер є інші друзі. Але Антон уловив: онукові шкода, що Славко тепер не такий, як був раніше. І тут Антон піймав себе на думці, що він сам стає не таким, як був раніше, ще кілька годин тому. І причина не в його таємниці. Знову в чомусь іншому, більшому?
Він підвівся, сказав:
– Ходімо, мо’, щось поможемо мамі Калині.
– Посуд вона вже помила, – сказав Ромко.
– То й що? Ходімо.
Антон пішов до Калини, заспокоїв, що в нього все нормально, що ніц не болить. І тут йому захотілося лишитися самому, але не в будинку, а поза ним. Він дочекався, коли внук піде до своєї кімнати, бо цього
