по-особливому вміє готувати Олена Платонівна. Учора вона запросила Ольгу на прощальну каву. Учора ж посиділи вчотирьох: Олена Платонівна, її зять Артур, що приїхав забирати тещу, Ольга і Ольжин Дмитро. Сусіда запрошувала і їхнього Тараса, але той тільки сказав, що «жахливо вибачається», бо в нього умовлена зустріч із другом. То такий хлопака, що ображатиметься, якщо він не прийде. Цьомкнув на прощання і пригорнув бабцю Оленку, як він її назвав. Олена Платонівна: «Звісно, біжи, у вас, молодих, свої діла, тільки признайся наостанок, може, то не друг, а подруга?» Тарас засяяв: «Комерційна таємниця». І помчав. Олена Платонівна: «Признатися, Олечко, а хотіла би мати вже невісточку? Здається, пора». Ольга: «Та хай як хоче, коли з армії вернувся, казав, що ще десять літ не одружуватиметься». Олена Платонівна: «Не опирайся, Олю, якщо вибрав». Ольга: «А я й не опиратимусь. Я ж не…» Прикусила язика, бо оте «не» – то її покійна свекруха. Та колись винесла свій присуд: «Якщо вже дитина буде, то куди тут дінешся… У нашому роду підляків не водилося». Врубала у вічі при знайомстві, коли Дмитро повідомив матір, що Ольга вже вагітна, що вона скоро матиме онука. Ольга не раз думала: «А що б сказала Дмитрова мати, якби дізналася, що дитина буде не від її сина?» Тарас же їх не відразу, а примирив, онукові всю свою душу баба Поля віддавала, не раз нагадувала, що хоче мати ще й внучку. Син віджартовувався, а вже згодом довідався і признався Ользі, що не може мати дітей, що вплинула, очевидно, служба в ракетних військах, в якомусь особливому підрозділі.
Нині вони пили на кухні в напівпорожньому вже домі пахущу каву зі смачнючими пиріжками з сиром, приправленим корицею (теж неперевершений витвір Олени Платонівни), і кава мала особливий запах і особливий смак, бо була прощальною. Олена Платонівна запрошувала Ольгу приїжджати в гості, про себе сказала, що навідатися не зможе, несила буде побачити дім, у якому прожила ціле життя, пів століття, і з Семенком, і потім сама; дім, у якому господарюватимуть чужі люди, а то й зовсім його перебудують, новий палац собі зведуть, ти вже прости, Олечко, якщо тут скоро гармидер настане.
– А мені ж несила все те буде побачити, – повторила Олена Платонівна. – Хай ліпше в пам’яті зостанеться так, як було, доки житиму. На Семенову могилу приїжджатиму, а сюди – ні.
І далі вона повела мову про те, що Ольга вже колись чула – їх же сватали з сусідом Антоном, як обоє без своїх половинок лишилися. Зближалися ніби, як могли. Та що казати… До Антона вона піти не могла, бо там же син із невісткою і внук, але й привести чужого чоловіка в цей дім, де все і зроблено, і досі пахло, здається, Семеном, теж не відважилася. Дух покійного чоловіка вартував дім.
Вона до кави додала ще по крапельці коньяку, і коли випили, Олена Платонівна тихо зітхнула й сказала:
– Ти, Олю, певно, думаєш: раз тобі така пам’ять дорога, чого ж ти хату свою продала? Зажерлива баба, на великі гроші полакомилася. От яка біда.
І вона розповіла, що покупець, коли вперше до неї з’явився, – отримав одкоша. Тільки ж не відстав, явився і вдруге, і втретє. А сума, яку пропонував за дім, виросла спершу втроє, а потім і вп’ятеро. От вона й не встояла, спокусилася.
