style="font-size:15px;"> – Правду кажу. У Старому місті баба з косою старих пеньків усе менше зоставляє. Всіх корчує. Олена, бач, од неї втекти аж у Вінницю надумала. Під крило, як то Валерка наш каже – до презіка, чи що… Нє, він тоже нікуди не втече, як і всі ми.
«Раз жартує, хоч і так сумно, то, може, хмара й пройшла вже», – подумала Калина.
Але хмара повернулася до Антона, як у ліжко вклався. За вікном обходив Старе місто пізній вечір, потім темного дідка замінила баба-ніч, а його сон як заховався десь під ліжко, то й не вилазив. І Антонові й собі захотілось у Гаравицю – в те село за Лучеськом, коло якого вже тепер ціле місто мертвих виросло. Ні, не лягти у ще не зовсім схололу осінню землю, хай Бог боронить. Тому строк прийде. Антонові пекуче захотілося встати, вийти з дому й піти чи зловити якесь таксі, щоб поїхати на цвинтар за Гаравицею до Юзефи, а там сісти коло могили на лавочку, яку сам змайстрував, пофарбував і поставив, і в усьому признатися. Ні, про свій такий великий гріх він має розказати на колінах перед Юзефиним вічним спочинком.
Антон подумки встав і вибрався з хати. Подумки, бо ж Калина чутко спить – як мишка під помелом. І собі встане, затривожиться. Та й куди підеш, ще нарвешся на якихось нічних бандюг, що темної пори коло ресторану біля замку чи довкола ринку за замком вештаються. Він про такі оказії чув і читав не раз. Іноді здається, що в їхньому місті, і Старому, і новому, тепер справжнє полювання на таких дідів, як він, яким чогось не спиться. Нє, він, Антон, не хоче вмирати не своєю смертю з поламаними ребрами. Але йти до Юзефи треба. Хоч отак, у думках, у тому мареві, у тій пропасниці, на заміну якій ніяк не прийде сон.
«Чого ж я гадав, що можна втекти, перехитрити і пам’ять, і гріх, і Обітницю, на якій живу, і оті обітниці, які я давав», – подумав Антон.
А за вікном шумів, налітаючи хвилями, вітрисько, блукала ніч, кликала до себе і десь там ждала його болючої сповіді Юзефа. Досі жива.
4
В Ольги, найближчої сусідки Олени Платонівни, сьогоднішній день був начеб роздвоєним. Вона взяла відгул, щоб попрощатися з пані Оленою, як вона її частіше називає, – і пані Олені те явно подобається. Точніше, то не відгул, а день – гуляй душа. Бо її начальник, із древнім, як Лучеський замок, ім’ям Амвросій, вчора сказав: «Не дратуйте мене, пані Ольго». Ольга – сама покаянна покірність: «Я дратую? Господи, що ж ви, пане начальнику?» Амвросій у відповідь – тепер вона дратує його вдвічі більше, називаючи так. Навіщо це підкреслене нагадування?
– Не буду, – сумирно сказала Ольга вчора. І не змогла втриматися від нової шпильки. – Не буду, пане начальнику.
Колись Амвросій спересердя буркнув, що її мало били в дитинстві. Тепер не скаже так, бо вже знає, що вона сирота, дитбудинівське дитя, підкидьок, що лупили її як сидорову козу. І знає, що вона дружина хай і не першорядного, але бізнесмена. Не ця гримуча суміш головне. І навіть не те, що Ольга підозрювала (і підозрює) – Амвросій таємно в неї закоханий. Головне, що вона їхня «велика цяця». Цей вислів щодо неї – шедевр її колеги Луки, крадькома нею підслуханий. Він означає, що на ній, її ідеях, які Ольга ніби й непомітно, але вперто (залізно, каже той же Лука) вбиває, втискає у їхні
