прибіг, пичка була в нього хитрущо-винуватою, він таки вимовив «Діт, а де мій ніж?» Антонова злість незадоволено бурчала вже десь у животі, скиглила, мов чогось просила, й Антон випив пів чашки води. Далі прикотилася, звісно, невістка, куди їй дітися, відразу видала, мовби виставляючи невидиме забрало, що дзвонив Валера, він уже під’їжджає до пункту призначення (що за слова, думає Антон, не можна просто назвати місто?), якщо все буде добре, завтра ж і назад. Калина похвалила свекра за начищену і вже майже натерту картоплю, сказала, що вона теж думала про деруни, ви молодець, тату, а вона ото помогла Люсьці помиритися з чоловіком.
Усе ніби входило у звичний режим, непевна тривожність розсмоктувалася, розсотувалася, все добре, лагідно, звично. Все, та не все.
Спершу капосний Ромко продав діда: «Мам, а дід листа одержав».
Калина не могла підступно не спитати:
– І хто ж згадав, що, крім есемесок, ще й листи є?
– Та мій знакомий їден, – збрехав Антон і видав щось схоже на усмішку. – Такий старий пеньок, як і я.
– Казала: беріть собі стару мобілку, – нагадала Калина.
– Та вже хватить, що ви всі мобілізовані, – буркнув Антон. – Тре, то он Ромкові подзвониш.
– А як мене вдома не буде? – вставив і свої п’ять копійок онук. І відразу захихотів. – Діт, як ти сказав? Мобілізовані? Клас! Скажу в нашому класі, що ми всі мобілізовані.
І мобілка таки нагадала про себе, вже коли повечеряли.
– Так, можна, – він почув голос Калини, а далі невістка – диво-дивне – простягла плаского апарата йому, Антонові.
І промовила здивовано:
– Вас, тату…
– Мене?
– Так.
– Хто?
– Не знаю. Зараз довідаєтесь.
Голос у Калини недарма здивований. Бо ж номер свій нікому, крім друзів чи добрих знайомих, вона не давала. А цей голос їй незнайомий, чужий.
Антон обережно взяв тонку цяцьку, спантеличеність проривалася назовні, коли вимовив:
– Гальо… Слухаю…
– Добрий вечір, Антоне Трохимовичу, – забринів у вухові чоловічий напівбасок.
– Добрий, – одказав Антон і почув у відповідь:
– Гадаю, ви вже отримали листа?
– Так, – видихнув Антон. – Хто то? Хто ви такий?
– Несуттєво, – сказав чоловік із молодим голосом. – Важливо те, що борг треба справді повертати. Я чекатиму.
Антон не встиг вимовити: «Скажіть хоч, який борг?» У слухавці переривчасто запікало. Антон відчув, як у нього затрусилося щось усередині. Опустився на стілець.
– Що з вами, тату? – Калина неабияк злякалася. – Хто то був?
– Аби я знав, – Антон витиснув насилу ці слова і простяг невістці смартфон – подарунок чоловіка після одного вельми вдалого рейсу.
– Вам погано? Дати води? Чи таблетку?
– Не тре, – Антон підвівся, і його
