що зламала не руку чи ногу, не хребет, не травмувала голову, а зламала ціле життя? Він отримав п’ятнадцять років за умисне жорстоке, наперед заплановане вбивство й пограбування цінних речей. Додало й те, що підсудний не визнав своєї вини й відмовився співпрацювати зі слідством і судом.
Але головним був інший вирок. Його Марічка, Марієчка, Марі на побаченнях дивилася дедалі сумніше. Підбадьорювала, казала, що все з’ясується, все буде добре, його звільнять. Але вимовляла якось так, із нотками суму й приреченості, які зростали й зростали, що Богдан став підозрювати: його кохана Марічка йому не вірить. Не вірить його розповіді, словам, запевненням, його надії на справедливість. Що він не вбивав того діда, не міг убити. Органічно, і як там ще, не міг. Він гнав геть свою підозру, але вона знову й знову виростала й наростала. Сиділа в його збаламученій голові, яка, здавалося, от-от розпухне й вибухне. Шелестіла купа опалого листя, якого більшало й більшало. У тому листі оселилася змія, щоб урешті-решт виповзти, висунути своє жало і вжалити запитанням, яке тихо поставила Марічка на останньому побаченні, перед відправкою в колонію, коли відхилили всі його апеляції:
– Навіщо ти зробив це, Богдане?
Він тоді поглянув на дружину й побачив у її очах німий біль. І це було, певне, ще страшніше за страшну суть її запитання. Ще болючіше для нього. Чи й для неї?.. До двох його запитань собі й світу додалось третє: «Як вона могла повірити?»
Він хотів знати.
Як могла повірити?
А замість цього спитав трохи інакше:
– Ти в це віриш?
Почув шепіт-зойк:
– Але ж усе проти тебе, Богдане… Усі факти.
– Все довели? – Богдан криво посміхнувся. – Геть усе?
Міг іще сказати: «Але я не вбивав. Це так очевидно, як те, що мене звати Богданом». Чи вигукнути. Або й прошепотіти. Але нащо було казати, витрачати слова, коли вона не вірила… Він різко повернувся й вийшов.
Якби гукнула: «Богдане!» чи щось інше, то, може б, і спинився. Тоді ще був шанс, що все буде інакше. Шанс…
Вона не гукнула. Перед тим просив привести доньку, щоб попрощатися, – не привела.
Не треба було отак іти?.. Отак покидати…
Хто? Навіщо? Як вона могла повірити? Слова, здавалося, бігли за ним і шарпали за рукави і поли. А може, й плакали, вже наче б і не його слова.
Через рік Богданової відсидки кохана дружина Марічка повідомила, що подає на розлучення. Вона писала, що винна перед ним, бо так і не змогла повірити у його невинуватість. А прикидатися вона не хоче, не вміє. Йому важко, вона це усвідомлює, але хіба йому, Богданові, було б ліпше, якби вона продовжувала лицемірити? Йому самому стало б легше, якби признався хоч їй у своєму гріхові. Хоч їй одній.
Коли донька підросте, вона зможе (якщо захоче) провідати батька. Сама, або з тіткою Вікторією.
«Сама, або з тіткою Вікторією», – прочитав ще раз Богдан це речення, а потім повторив уголос.
Йому стало душно. Наче хто накинув на тіло, ба й на голову щось важке й тепле, занадто
