але це мало бути.
Він подумав про те, якими нестерпно довгими будуть ці кілька тижнів до звільнення. Звільнення, що не заспокоїть душу й почуття, а ще більше посилить тривогу.
Раптом уявив, як його сон став народжуватися десь там, у Лучеську. На Обітниці, а може, й у замку. Сон, що ожив. Той сон летів над містом, щоб потрапити сюди, до нього. Сон ставав людиною, і його намагалися вполювати вартові, які охороняють колонію. З неї ніхто не має втекти, а ось його сон сам проситься всередину.
Його сон летів через поля й ліси, міста й села, вперто шукав дорогу.
«Зупинися, чоловіче, – подумав Богдан. – Бо так справді збожеволієш перед самісінькою волею».
Але ж чому, кому віддано ці роки й дні?
Проводжаючи його до дверей свого кабінету, майор Євтєєв сказав:
– Богдане Петровичу, признаюся, я ніколи не вірив, що мої в’язні (він так і сказав – мої в’язні) невинні, як усі вони вважають. Чи майже всі. Жоден убивця ще не став невбивцею. І от я побачив, що таке буває. Я намагаюся уявити, що ви почуваєте, що почували всі ці роки, і не можу. Або я старий солдафон, у якого геть замерзла душа, або я… Бувайте, Богдане Петровичу.
8
Ольга сиділа у своєму домі. Треба було кудись іти, вирватися в місто, на простір, а вона не могла. Хотіла й не могла. Боялася на вулиці зустріти Єгора, його дружину, доньку.
Вона казала собі: «Нічого я не боюся» – і боялася.
Подзвонив Дмитро. Повагалася, перш ніж відповідати. А тоді рвучко схопила мобільник.
– Привіт, Олюню. Ти ще з Оленою Платонівною?
– Так, – сказала Ольга. – Я ще її проводжаю.
– Тоді їй ще один великий прощальний привіт. Я потім передзвоню. Або ти дзвякни.
Чому вона сказала чоловікові неправду, що досі проводжає сусідку? Бо раптом злякалася, що Дмитро примчиться додому чи покличе її кудись, може, разом пообідати. А що вона йому скаже, коли вона не готова нічого сказати, просто не готова. От яка біда.
…Ольга, та, в білій, напівпрозорій, схожій на весільну сукні, вийшла з таксі біля залізничного вокзалу. Розплатилася з таксистом (добре, що взяла з собою гроші), озирнулася, ковзнула поглядом по натовпі й зрозуміла, що їй немає куди їхати, куди втікати. Ні поїздом, ні автобусом, ні маршруткою. Її брали в київський проєктний інститут, де вона два роки поспіль проходила практику й добре себе зарекомендувала. Удвох вони вирішили, що або Єгор переїде в столицю, і там винаймуть квартиру, або вона поїде до нього в Сумськ, де він планував купити собі житло. Це в майбутньому.
«У кого ліпше вийде, той і покличе до себе, – сказав Єгор. – Я не смію панночку звати в провінцію, хоч і хотів би».
Тепер виходило, що все полетіло шкереберть із тих планів – через неї, через її рішення. Але нічого міняти вона не збиралася – дитина має народитися. І якщо він дитини не хоче, тим гірше для нього. Значить, не хоче і її, для нього народження їхньої дитини не радість, не свято, як для неї, а щось таке
