пришив бабцю, той Захар коцнув діда, а я нікого пришивати не збираюся, – вимовив Богдан і відчув, як у голові його шумить, лагідно, але й наче погрозливо. – Я їм простив, я з усім примирився, тільки черв’ячок все одно щось висмоктує. Я його ще годуватиму тихенько, бо інакше дах поїде; він, мабуть, їде і в тих, хто все простив…
– Дідько, а я ще не навчився всім прощати, – сказав Андрій. – Сісти й собі чи що? Нє, не хочу, тобі з цукром чи без, я вже забув, яку ти п’єш каву…
– Я майже вісім літ не пив, хіба чифір, – сказав Богдан. – А питиму я з цукром.
Кавовий смак нагадав про те, що вони любили пити каву з Марічкою, вона казала, що пити часто не можна, кава потребує свята. Він сміявся – свято треба робити частіше. Кликати його до хати, ще й відчиняти перед ним двері. Докликався.
«Мої двері зачинені, і я їх скоро відчиню», – подумав Богдан.
І відчув, що за дверима все одно буде порожньо.
Треба вертатися на цій дорозі, не йти туди, – а куди?..
І Марія його запросила, підстава поважна, щоб піти, щоб з’явитися нежданим…
Душа його, та незрима субстанція, яка буцімто важить аж двадцять дев’ять грамів (яка точність!), занила – і Богдан подумав, що треба її взяти на руки, посадити на долоню, погладити й дмухнути. Вона має невидимо полетіти. А він житиме без душі, з самими загрубілими у неволі нервами. Бо в нього вже, як у того японця Акутагави, принципів нема, лише нерви, і йому з ними легко жити – те він зрозумів, опинившись за порогом колонії. Тепер буде легко розпоряджатися собою, усім довкола, що йому належить. «Ні, буде не так!» – мало не крикнув Богдан і вчасно себе стримав: Андрія лякати не варто.
…Перед ним відкрився замок, освітлений останніми променями призахідного сонця, що пробивалося з-за будинків. Височів, як і останній раз, коли його бачив, – так само могутній, величний. Байдужий до людської суєти. Такий, як століття тому. І два, і три, і більше. Ні, не такий, бо щось там підлатали. Але за своєю суттю це був той само замок. Колись, дивлячись на нього, Богдан подумав, що замок вдивляється у майбутнє. Не так у минуле, як у майбутнє. Трьома вежами і стінами. Щось він хоче побачити там, щось таке, чого люди побачити не здатні…
– Привіт, старий, – сказав Богдан. – Стоїш, як і стояв?.. А я вернувся. Як бачиш, живий.
І раптом подумав: повернувся, щоб побачити замок. Отак стояти перед ним, байдужим до людської суєти. До того, що було й буде. Крізь століття, їхні потрясіння й бурі. Богдан відчув – ні, не байдужим. І ще одна химерна думка прийшла: що замок, саме замок допоміг йому повернутися, відновити справедливість. Як? Він стає містиком? Але чомусь же така думка завітала. І ще нове відчуття, що думка давно визрівала, а тепер, коли стоїть перед замком, з’явилася.
Короткою дорогою від замку до його вулиці… Богдан відсував назад, у незустріч, кожен свій крок. А на початку Обітниці, не справжньої нової своєї обітниці, яку ще мав дати, на вулиці стояла жінка в тигрячого кольору жакеті та джинсах, із букетом хризантем. Голомоза Алевтина, яку десь, може, й згадав раз чи двічі за ці роки, коли в уяві безсонними
