не заперечуй.
– Ти просто пережила потрясіння таке з Миколою…
Вродливе лице Мар’яни вмить зробилося жорстким.
– Микола… Повір мені, Стьопо, те, що трапилося з Миколою, викликало в мене не потрясіння, а тільки радість. Він помре, лікарі дають йому дуже мало шансів на життя з його хворим серцем… Ні, він будь-що помре, і я нарешті таки звільнюся від нього…
Степан поморщився.
– Мар’яно, ну що ти оце говориш?
– Правду. Тільки правду. – Блакитні очі Мар’яни пронизливим та наполегливим поглядом вп’ялися в здивоване лице Степана, а пухкі вуста покривив не зовсім зрозумілий, гіркуватий усміх. – Годі, я й так довго мовчала, довго приховувала від світу та від самої себе все те, чим повнилося моє серце всі ці роки. Я ховала в собі кохання до тебе, зрозумій, Стьопо, я всі ці роки кохала тебе, ще з того першого вечора знайомства, я вже тоді полюбила тебе, але боялася, боялася свого почуття, я більше двадцяти років боялася тебе кохати… Але тепер досить, досить для мене того вже страху… – Гарні руки Мар’яни знову потягнулися до Степана, аби обійняти його, аби подарувати йому неповторне відчуття свого кохання… Й мов холодом усю обпекло, коли він знову відірвав від себе її лагідні руки…
– Мар’яно, не треба…
Вона відповілася розгубленим поглядом.
– Стьопо, я ж кохаю…
– Мар’яно, годі. Не треба більш нічого казати, повір, я почув уже достатньо. – Його пальці не відпускали її рук, не давали обійняти знову, і Мар’яна застигла, зневірливо вдивляючись у спокійне й байдуже лице Степана. Байдуже… Вона не могла, просто не могла повірити в те, що він не кохає, не кохає… – Я не знаю, що на тебе сьогодні наскочилося, але ж я… я не люблю тебе й ніколи не любив.
Мар’яна струсонула гривою густого золотавого волосся.
– Так полюбиш…
Степан похитав головою.
– Мар’яно, я кохаю іншу…
Вона у відповідь тільки розреготалася.
– Іншу? Господи, Стьопо, та невже ж ти гадаєш, що я повірю у те, що ти кохаєш іншу? Мою недалеку, негарну сестру? Ні, я ніколи в це не повірюся, й не проси. Я…
– Мар’яно, я не згадував про Єву. Я кохаю зовсім іншу жінку, – промовив Степан неголосно та спокійно, але так, що Мар’яна вже без зайвих слів зрозуміла – то є правда.
Степан справді кохає іншу, ту невідому їй, незнайому щасливицю, котра володіє найціннішим скарбом у світі – серцем Степана. Й чи гарна вона, чи ні – дідько її знає, але… Господи! Руки Мар’яни, мов крила підбитої птахи, упали вниз, уже не підтримані руками Степана, впали й, мов чужі, повислися поряд гарного, стрункого тіла, котре ще хвилину тому все випромінювало спокусу та привабливість, а зараз мов закам’яніло, застигло мармуровою статуєю, прикрашеною хвилями рожевого м’якого шовку. Великі блакитні очі продовжували зневірливо вдивлятися в лице Степана, котрий уже мовчав і не промовляв жодного слова, тільки дивився з незрозумілим виразом. Могла би ж припастися до нього знову, припастися так несподівано,
