прокашлялася.
– Так. А хто це? Що трапилося?
– Я лікар вашого чоловіка…
Вона вся напружилася.
– Так?
У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:
– Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке… ми зробили все, що було від нас залежне, але… – Лікар замовк, і Мар’яна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро – вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї…
У слухавці прокашлялися.
– Пані Роєва, ви мене чуєте?
Мар’яна глибоко зітхнула.
– Так, звісно.
– Я маю з сумом сповістити, що вашому чоловікові сталося гірше, не витримало серце й він помер годину тому. Я намагався увесь цей час до вас додзвонитися, але слухавку ніхто не брав… Пані Роєва, ви мене чуєте? – уже стурбовано зачастив лікар, і Мар’яна вперше після того, як пішов Степан, посміхнулася, жалібно відгукнувшись:
– Так, я просто… Господи!
– Вам зле?
– Ні… Так… Це таке горе…
– Може вам прислати «швидку»?
– Ні, я все витримаю… Я перетелефоную вам завтра, ми домовимося про все, бо сьогодні я…
– Так, так, звісно. Не турбуйтеся.
Повільно поклавши телефон, Мар’яна деякий час сиділа непорушно, не звертаючи уваги на темряву, що м’яким укривалом оповила вітальню. Темрява їй зараз не заважала, а навпаки – допомагала снувати павутиння темних думок. Думок про мстиву відплату йому – Степанові. Вона знову не відчувала ні часу, ні того, що коїлося довкола, навіть голод не дошкуляв їй, хоча зі вчорашнього дня ще й риски не мала в роті. Але то таке – то пусте.
Головне – інше.
Головне – помста!
Головне – страждання Степана!
Нарешті, години через дві того напівбожевільного, муторного мовчання й сидіння в темряві Мар’яна мов ожилася. Підхопилася на ноги, не звертаючи уваги на поколювання в них від довгого сидіння, увімкнула світло, знайшла мобільний телефон, натисла декілька крихітних кнопочок і терпляче дочекалася виклику.
– Слухаю, – відгукнувся чоловічий голос англійською.
Мар’яна повільно всміхнулася.
– Привіт, Хасане. Любий, мені потрібна твоя допомога.
Елла відвела погляд від холодного, застиглого, але безумовно дуже вродливого лиця тітки Мар’яни й знову спіймала на собі пильний та певною мірою наполегливий погляд темних, майже чорних очей високого, смаглявого чоловіка, що стояв трішки осторонь решти присутніх, але досить близько для того, аби його було помітно.
Ховали дядька Миколу, ховали його у вітряний, холодний день кінця зими, й єдиною досить неспокійною людиною,
