страхами, ні, вони були для неї лиш товаром, засобом для збагачення…
2
Виклик – різкий та наполегливий – пролунав несподівано й обірвав спомини Мар’яни, і вона, здригнувшись, повільно звелася на ноги й підійшла до телефону. Підняла слухавку й досадливо поморщилася, зачувши верескливий голос сестри:
– Мар’яно, ну нарешті ж! Як там Коля?
Жінка поморщилася.
– Погано.
– Ой, горе ж яке! – заквоктала у слухавку Єва, викликавши гримасу огиди на вродливе лице Мар’яни. Вона майже не дослухалася до квапливого квоктання сестри, розмірковуючи об тім, що якщо Микола помре, то вона ж полишиться вільною. Вільною для Степана…
Бажання побачити його, побачити зараз же, у цю хвилину, коли в крові молодим вином бурхає радість звільнення від чоловіка, пронизало Мар’яну настільки потужно та владно, що вона вся затремтіла, ледь втримавши у враз спітнілих долонях слухавку…
У свідомість увірвався голос Єви:
– Мар’яно, ти мене чуєш?
– Чую, – озвалася Мар’яна відсторонено, зрозумівши раптом ясно, що просто не витримає більш цієї розмови з сестрою. Пославшись на втому після чергування поряд Миколи, вона від’єдналася й застигла на місці, широко розплющеними очима вдивляючись у простір прямо перед собою, а потім заметалася нетерпляче якось вітальнею. Бажання побачити Степана негайно ж продовжувало зростати й зростати в ній. Вона раз глипнула на телефон, потім відійшла до вікна, визирнула на вулицю. Постояла так нерухомо, прислухаючись до себе, до свого внутрішнього голосу, котрий поки що відгукувався в ній лиш упертою мовчанкою, а потім… Потім голос той вибухнув наполегливою вимогою побачити-таки Степана, і не тільки побачити його, а й зізнатися йому в почуттях. Бо він же не знав, він геть не відав того, що вона вже більш двадцяти років є закоханою в нього…
Стрімко обернувшись, Мар’яна різко підійшла до столика, взяла до рук телефон, надсадливо дихаючи, відшукала номер Степана у записній книжці, після короткого вагання натисла на виклик.
За півхвилини почувся його голос:
– Так. Привіт, Мар’яно.
Вона заковтнула повітря, мов перед стрибком у воду.
– Привіт.
– Як Микола? – запитав Степан співчутливо.
– Погано, дуже погано, він помирає… – Вона помовчала, збираючись із силами й намагаючись не звертати уваги на божевільне калатання серця. Але той голос, що прокинувся в ній так владно та потужно, – він примусив її промовити жалібним голосом: – Розумієш, Стьопо, нам потрібно побалакати. Ти не міг би приїхати?
Степан помовчав якусь мить.
– Коли?
Мар’яна пропустила вдих.
– Зараз.
Степан знову помовчав, і Мар’яна, здавалося, й не дихала взагалі в цю хвилину, поки він мовчав – мовчав якось похмуро та
