вона прийшла надто рано. Охорона перевірила її посвідчення. Їй не одразу вдалося відшукати потрібний зал. Вартовий прочитав її повістку, кивнув головою й відчинив нарадчу кімнату поруч із залою судових засідань. Вона повинна зачекати тут. Катаріна сіла за стіл. Згодом прийшов суддя. Вони поговорили про погоду й про її роботу. Суддя повідомив, що сьогодні слухатиме справу про завдання тілесних ушкоджень. Другий народний засідатель з’явився вже перед самим початком засідання. Він викладав в училищі. То була вже п’ята його справа, повідомив він.
Кілька хвилин по дев’ятій вона зайшла крізь бокові двері до зали суду. Усі підвелися. Суддя повідомив, що судове засідання відкрито й що спершу до присяги запрошують народну засідательку. Тоді він голосно читав текст присяги, речення за реченням. Катаріна мусила їх повторювати, тримаючи при цьому піднятою праву руку. Перед нею лежав аркуш паперу з цими реченнями, надрукованими великим шрифтом. Опісля всі сіли. Обвинувачений сидів поруч свого захисника, вартовий читав газету. Глядачів не було.
Суддя привітався з адвокатом і прокурором. Він запитав обвинуваченого, коли той народився й де зараз проживає. Чоловік останні чотири місяці провів у слідчому ізоляторі. Секретарка все записувала до протоколу. Вона сиділа обіч Катаріни, її почерк був нерозбірливим.
Жінка-прокурор підвелася й зачитала обвинувачення. Чоловік навмисно завдав тілесних ушкоджень своїй дружині. Захисник обвинуваченого повідомив, що його клієнт поки «не бажає вступати в дебати». Суддя попросив вартового запросити жінку-свідку.
Свідка сіла, поклавши свою сумочку на підлогу. Вона не зобов’язана свідчити, адже є дружиною обвинуваченого, та все ж, якщо вона таки вирішить давати свідчення, то вони повинні бути правдивими, проінформував її суддя.
– Усе сталося через жовту записку, – сказала жінка.
Її чоловік писав їй записки. Він так робив уже багато років. У нього в кишені завжди була пачка цих жовтих папірців, які можна було наклеювати. Він писав у записці, що вона мусить зробити, поки він буде на роботі. На посуд клеїв записку «ПОМИТИ», на одяг – «ПОЧИСТИТИ», на холодильник – «СИР» або ще щось, що їй треба було придбати. Він усюди розклеював ті жовті папірці. Якоїсь миті вона не змогла більше цього терпіти. Жінка сказала чоловікові, що більше не може зносити ці жовті листочки, адже сама знає, що їй робити. Але він не відреагував і далі наклеював записки. Він, працюючи цілий день, теж повинен дбати про господарство, казав він.
– Дурна, мов пень, – то були його улюблені слова стосовно неї. Вона ні на що не здатна, повторював він щодня, ні на що не здатна.
Вона не могла народити дитину – цим він дорікав їй раніше. Вона носила цей біль багато років. А згодом звиклася, та й він зараз воліє про це мовчати.
Літо вони майже завжди проводили за містом, а саме в маленькому дачному містечку між автобаном та аеропортом. У них там був будиночок. Навіть про сад йому доводиться піклуватися, казав він їй.
