нічого. Ми не знаємо, які докази в слідства. Як тільки в мене будуть дані, відвідаю вас в ізоляторі. Ми все розглянемо, а тоді подумаємо, що можна зробити. Станом на зараз кожне ваше речення – ризик. Ви щось говорили поліції?
– Так, я розповіла поліцейським усе, що знаю. Я не винна.
Жінка глянула на Шлезінґера й усе зрозуміла.
– Напевно, усі так кажуть.
– Так, усі. І це тут не викликає ні в кого жодних емоцій.
Вони говорили, поки до камери не зайшов вартовий і повідомив, що їхній час вийшов.
Суддя запитав ім’я жінки, тоді зачитав ордер на арешт і свідчення стосовно обвинуваченої. Говорив монотонно й швидко.
– Труп вашого чоловіка знайшли двоє молодих людей біля озера, – сказав він. – Його вбили пострілом у потилицю. Пістолет лежав біля вбитого. Чи куля в голові вашого чоловіка була випущена з цього пістолета, поки не встановлено, але попередній огляд зброї дає підстави так вважати. Згідно з вашими свідченнями поліцейським, пістолет належить вам. Ви отримали його в спадок від батька. На виявленій зброї, на кулях у магазині та на гільзі в траві були ваші відбитки пальців. Слідчі опитали ваших сусідів. Усі повідомили, що ви та ваш чоловік часто сварилися. Іноді ваші крики були настільки гучними, що сусіди були змушені скаржитися до управителя будинку. За два тижні до смерті ваш чоловік застрахував своє життя на понад 800 000 євро на вашу користь. На час убивства у вас немає твердого алібі. Удома були тільки ви – так принаймні ви сказали поліції.
Суддя на мить замовк. Тоді закрив теку й глянув прямо на обвинувачену.
– Я можу коротко підсумувати: у вас були мотив, нагода й зброя. До того ж у вас немає алібі. Ви не зобов’язані зараз щось говорити на висунуті стосовно вас обвинувачення, але ви, звісно ж, маєте право висловлюватися й зробити свій внесок до збору доказів. Можливо, ви вже навіть обговорили це з вашим захисником. Що скажете на це?
– Моя клієнтка не бажає висловлюватися, – промовив Шлезінґер.
– Гаразд, тоді ордер на арешт залишається без змін, – сказав суддя.
– Я закликаю суд вберегти мою клієнтку від утримання в слідчому ізоляторі, – заявив Шлезінґер. – У неї немає попередніх судимостей, до того ж половину свого життя вона мешкає тут. У неї квартира в Берліні, і вона вже дванадцять років працює у відділі закупок фірми модного одягу. Ми могли б внести заставу. Існує також можливість вилучення паспорта…
– Ні, пане адвокате, – обірвав його суддя. – Якщо я правильно пригадую висловлювання вашої клієнтки під час допиту в поліції, у неї ціла низка контактів за кордоном. Її батьки живуть в Америці, дочка – в Італії. У разі винесення судом обвинувального вироку їй загрожує настільки висока міра покарання, що не може не стимулювати до втечі. Я відхиляю ваше клопотання про домашній арешт.
Жінка, що вела протокол, сиділа біля судді за маленьким столиком. На цих словах вона внесла в комп’ютер два речення.
– Чи будуть у вас інші клопотання,
