зітхнула:
– Я подумаю.
Чоловік простягнув руку, стиснув її плече. Його запах знову здійняв хвилю теплих спогадів – про ночі, коли вони спали під свіжими простирадлами, переплівши ноги. Про довгі повільні поцілунки з присмаком свіжих лимонів і горілки. Два роки шлюбу лишили по собі незабутні спогади, хороші, так само як і погані, і в цю мить, коли його рука лежала в неї на плечі, хороші переважали.
– Я чекатиму твого дзвінка, – сказав він. Уже вважаючи себе переможцем.
«Невже він вважає, що це так просто? – дивувалася вона, виїжджаючи з паркувального майданчика в напрямку Джамайка-Плейн. – Одна усмішка, один дотик – і все пробачено?»
Колеса раптом повело на крижаній дорозі, Мора вхопилася за кермо, негайно сфокусувавшись на тому, щоб опанувати авто. Вона була така збуджена, що не усвідомлювала, як швидко їде. Задні колеса «Лексуса» повело, прокрутило в пошуках точки опори. Лише вирівнявши автомобіль, Мора дозволила собі видихнути. І знову відчути лють.
«Спочатку ти розбив мені серце. А тепер ще й мало не вбив».
Ірраціональна думка, але вже як є. Віктор надихав на ірраціональні думки.
Коли Мора зупинилася через дорогу від абатства Грейстоунз, вона почувалася виснаженою. Трохи посиділа всередині, беручи емоції під контроль. «Контроль» – вона жила цим словом. Вийшовши з автомобіля, ставала публічною особою, видимою для преси й правоохоронців. Вони розраховували на її спокій і розсудливість, тож такою вона й буде. Часто вистачало навіть просто такою здаватися.
Вона вийшла й цього разу перейшла дорогу впевнено, не ослизаючись. Уздовж вулиці вишикувалися поліцейські автівки, у своїх фургонах сиділи дві знімальні групи, чекаючи на сенсаційний розвиток подій. Зимове світло вже вицвітало у вечір.
Мора теленькнула у дзвін, і з тіней постала черниця в чорному вбранні. Вона впізнала Мору і впустила її без жодного слова.
У дворі сніг вкрили десятки слідів. Це було зовсім інше місце, не таке, як того ранку, коли Мора вперше ввійшла сюди. Сьогодні подобу спокою порушували пошуки. У вікнах світилися вогні, у галереї чулося відлуння чоловічих голосів. Ступивши до передпокою, Мора відчула запах томатного соусу й сиру – неприємні пахощі, що викликали спогади про пісну й неапетитну лазанью, яку так часто подавали в лікарняному кафетерії, коли вона проходила там студентську практику.
Вона заглянула до їдальні й побачила сестер за мовчазною вечірньою трапезою навколо столу. Побачила, як тремтливі руки підносять виделки до беззубих ротів, як зморщеними підборіддями течуть цівки молока. Більшу частину своїх життів ці жінки провели, самотньо старіючи за стінами. Чи відчував хтось із них жаль за тим, що вони пропустили, як інакше могли б прожити життя, якби просто вийшли за ворота й не повернулися?
Ідучи далі коридором, Мора почула чоловічі голоси, чужі й бентежні в цьому жіночому домі. Двоє копів помахали їй, впізнаючи.
– Привіт, док.
– Щось знайшли? – запитала вона.
– Поки ні. Уже згортаємося на ніч.
– Де Ріццолі?
– Нагорі.
