style="font-size:15px;"> – Або зробити все можливе, щоб ми його не знайшли. Думаєте, цій єпархії потрібні нові скандали? Думаєте, вона хоче, щоб світ знав, що черниця цього ордену вбила власну дитину?
– Ми не знаємо, чи дитина мертва. Тільки що вона зникла.
– І ви повністю впевнені в тому, що побачили на розтині?
– Так. Камілла була на останньому терміні вагітності. І – ні, я не вірю в непорочне зачаття. – Вона присіла на ліжко поряд із Ріццолі. – Батько може бути ключем до цього нападу. Ми повинні його визначити.
– Так, я саме про це й думала. Батько. Як «отець».
– Отець Брофі?
– Привабливий чоловік. Ви його бачили?
Мора згадала яскраві сині очі, що дивилися на неї над хворим оператором. Згадала, як він вийшов із воріт абатства, наче вбраний у чорне воїн, щоби стати проти тієї вовчої зграї репортерів.
– Він мав неодноразовий доступ сюди, – вела далі Ріццолі. – Він служить тут месу, слухає сповіді. Чи ж є щось інтимніше за те, щоб розповідати свої таємниці у сповідальні?
– Ви маєте на увазі, що секс був добровільний.
– Я просто кажу, що він хлопець нівроку.
– Ми не знаємо, чи вона зайшла в тяж в абатстві. Хіба Камілла не навідувалася до родини в березні?
– Так. Тоді померла її бабуся.
– Час наче підходить. Якщо вона завагітніла в березні, зараз був би дев’ятий місяць. Це могло статися під час її гостин удома.
– Або ж тут, у цих стінах. – Ріццолі цинічно пирхнула. – От тобі й обітниця чистоти.
Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на хрест на стіні. «Скільки ж недоліків у нас, у людей, – подумала Мора. – Якщо Бог є, то чому він ставить для нас такі недосяжні стандарти? Чому вимагає того, чого ми не можемо досягнути?»
– Я колись хотіла стати черницею, – мовила вона вголос.
– Я думала, що ви не віруєте.
– Мені тоді було дев’ять. Я щойно дізналася, що мене вдочерили. Двоюрідний брат випустив кота з мішка, так би мовити, – зі шкоди вибовкав те, що несподівано все пояснило. Чому я не схожа на батьків. Чому не було знімків мене немовлям. Я всі вихідні проплакала у своїй кімнаті. – Мора похитала головою. – Бідолашні батьки. Вони не знали, що робити, тож повели мене в кіно, щоб підбадьорити. Ми дивилися «Звуки музики» за сімдесят п’ять центів, бо кіно старе.
Вона трохи помовчала.
– Я вирішила, що Джулі Ендрюс – красуня і що я хочу бути такою, як Марія. В ордені.
– Гей, док. Хочете, відкрию таємницю?
– Яку?
– Я теж хотіла.
Мора подивилася на Джейн.
– Жартуєте.
– Може, я й не здала катехізис. Але хто може опиратися Джулі Ендрюс?
Вони обидві засміялися, але сміх був ніяковий і швидко вщух, поступившись місцем тиші.
– Чому передумали? – запитала Ріццолі. – Щодо ордену.
Мора підвелася, підійшла до вікна.
