захоче, – сказала Кіра.
Людмилі було вже сімнадцять років. Дівчина жила з Кірою на одній вулиці. Сказати, що вони були найкращими подружками, не можна було, але добрі стосунки, одна й та сама школа в Розкішному, стадіон біля школи, де вечорами збиралась молодь на спортивному майданчику, були тим, що їх об’єднувало. Іноді Люда була відвертою з Кірою й розповідала по великому секрету про своїх хлопців, як вони цілуються і хто з них засовує язика до рота або взагалі слинявить губи, а не цілує.
– Від одного, як тільки обніме, аж мурахи по шкірі йдуть, – розповідала старша подружка, – а інший цілує, а тобі байдуже, ніби й не тебе. Ніяк не зрозумію, чому так буває?
– Може, ти одного кохаєш, а інший тобі байдужий, – висловила припущення Кіра, на що Люда розсміялась.
– Яке кохання? Ні, спочатку мені здається, ніби я закохалась, а потім за кілька днів близького спілкування розумію, що він мені нецікавий. Ні, Кірочко, кохання – це щось інше, воно не таке!
– А яке воно?
– Гадаю, що він має бути єдиним у цілому світі! – піднесено промовила Люда. – Ти дивишся на інших і нікого, крім нього, не бачиш! Хтось до тебе заграє, чіпляється, а він тобі ніби стіна, байдужий і чужий; є лише один, від чийого погляду в тебе підкошуються ноги і ти не відчуваєш землі під собою!
– Таке й справді буває?
– Ти ще дитина, Кіро, маля, можна сказати! – з виглядом досвідченої дорослої жінки казала Люда.
Сперечатися з нею Кіра не хотіла, бо ще не знала, чи справді існує таке кохання, про яке розповідала подруга, чи то вона в книжках вичитала. Щоправда, Кірі подобався торік один хлопчик із паралельного класу, але коли вона якось побачила, що він ішов зі школи з іншою дівчинкою, то всі її почуття до нього самі собою кудись поділися. Тоді Кіра подивилася на нього іншими очима і ніби полуда з очей спала – і не такий уже він красень, як здавався, і ніс у нього завеликий, і плечі вузькі, а руки довгі. Кіра одразу зробила для себе висновок, що не можна дивитися на хлопців крізь рожеві окуляри, тому останнім часом взагалі припинила на них звертати увагу.
Увечері Кіра дочекалися батьків із роботи, і коли всі зібралися на кухні, запитала, чи підуть вони на свято Івана Купала.
– Як батько, так і я, – відповіла їй Таїсія Іванівна. – Я так з дітьми у дитсадку за день награлася, що хочеться відпочити на дивані перед телевізором, а не йти з дому на всю ніч. Доню, запитай у батька, що він скаже.
– А що батько? – озвався Григорій Антонович. – Батько ледь живий та теплий із шахти виліз. Чи після такої рабської праці хочеться гуляти? Відгуляли ми своє, доню, поки були молоді, а зараз як сів, так і приклеївся до дивана. А чому ти питаєш? Чи, бува, не надумала піти на гульки?
– Ага! Подружки йдуть і я хочу з ними! – відповіла Кіра.
– А чи не зарано? – насупив брови чоловік.
– Мені вже тринадцять років! Я вже не дитина, якщо ви цього не помітили!
– Та ще й не дівка, щоб ночами з хлопцями гуляти, – зауважила мати.
– То
