Вони з того боку! Хочуть украсти наші вінки!
Дівчата побігли, щоб захистити свої вінки, але було вже пізно. Напевно, хлопці спостерігали за ними з-за комишів і, дочекавшись слушного моменту, кинулися у воду за дівочими віночками. Марно дівчата хапали юнаків за руки, намагаючись витягти на берег – хлопці ловили віночки й бігли з ними по берегу під галасування дівчат.
Кіра побачила, як новий знайомий схопив її вінок і вибіг на берег.
– Ах ти, гад такий! – скрикнула вона й побігла за Кирилом.
Наздогнати його дівчині було не важко. За мить вона вже вчепилася йому в руки, намагаючись відібрати вінок.
– Віддай! Це моє! – спалахнула вона гнівом, коли побачила усмішку на обличчі хлопця.
– Я спіймав його, тож тепер він мій! – сказав він, ховаючи руку за спину.
– По-доброму прошу: віддай!
– Поцілуєш – віддам! – усміхнувся він.
– Що-о-о?! – витріщилась на нього дівчина. – Я? Тебе?
– Так!
– Та я… Я з таким, як ти, на одному гектарі срати не сяду! – випалила вона на одному подиху.
– Не сідай! А поцілувати можна!
– Хай тебе дідько лисий цілує! – вигукнула Кіра. – І вінок можеш собі залишити!
Дівчина різко повернулася й пішла геть.
– Кіро! Зачекай! Я пожартував. Візьми свій вінок! – почула вона позаду себе голос Кирила.
Кіра зупинилася. Вона забрала вінок і пожбурила його у воду.
– А тепер згинь з моїх очей! – крикнула хлопцеві.
Побачивши подруг, Кіра побігла до них.
– Усе! Вінкам нашим гаплик! – сповістила Люда. – Можна йти їсти куліш. Пахне смачно, аж сюди чути! – повела вона носом.
Настрій у Кіри був зіпсований, але миска смачного кулешу, що пропахнув димом, його швидко поліпшила. Дорослі пригощали молодь кашею та чаєм на травах, самі ж не забували час від часу прикладатися до чарки. Під ранок співали пісень, а коли почало світати, люди загасили вогнища і порозходилися по домівках.
Кіра повернулася додому, коли мати вже попорала господарство й готувала сніданок.
– О! Наша дівонька повернулася! – усміхнулась жінка. – Сідай, Кіро, розкажи, що там було.
Дівчина сказала, що їй усе сподобалось.
– Давно ми з батьком не були на святі, – зітхнула мати. – Потроху старіємо.
– Ой, мамо! Я тебе прошу! Які ви старі? Можна було б і вам сходити.
– Наступного року підемо. А ти, Кіро, стрибала через багаття?
– Стрибала.
– Сама?
– Та ні. Познайомилась з одним недомірком з Успенки, – сказала дівчина. – З ним і стрибала.
– Перестрибнули тримаючись за руки?
– Так. А ще він мій вінок украв.
– Ого! То вже точно за нього заміж вийдеш!
– Я?! Та ніколи! Він малий, метр з кепкою!
– Порівняно з тобою багато хто здаватиметься,
