освітило молодь, яка почала підходити ближче. Багаття як магнітом притягувало погляд Кіри і вона разом з подругами пішла на світло. Дівчинка згадала слова матері про те, що в цю ніч вогонь має велику магічну силу, і тепер сама це відчула – яскраве полум’я вабило, зачаровувало і не відпускало. Дівчина стояла, заворожена вогнем, який швидко поїдав свою здобич – товсте сухе гілля, розсипав навколо іскорки, які спалахували в темряві, потім починали диміти, намагаючись утримати в собі частинку жару, а потім тихо згасали.
– Як можна стрибати через таке полум’я? – Валя смикнула Люду за рукав кофтинки.
– Ти дурна? – витріщила на неї очі подруга. – Хто ж стрибне на три метри вгору? Ось опуститься вогонь, тоді почнеться!
Кіру кілька разів штовхнули в натовпі, і дівчина ніби виринула з казки, повернулася в реальність. Вона мовчки відійшла від подруг, наблизилася до водойми. На березі біля невеликого вогнища вона помітила хлопця. Той сидів з палицею в руках, час від часу тицяючи нею в жаринки, що залишилися від багаття. Кіра підійшла до нього, сіла поруч на траву. Білявий хлопчина, худий і довгошиїй, навіть не повернув до неї голови.
– Чому ти не там? – запитала Кіра.
Вона знайшла палицю і теж, як незнайомець, почала нею підгортати розжеврілі жарини.
– Де це, «там»? – перепитав він.
– Де всі, біля великого вогнища.
– А це обов’язково?
– Я цього не сказала, лише запитала.
– Ми всі маємо бути в одній купі?
– Та ні.
– То чому ти тут, а не з усіма?
– Захотілося сповна відчути магію найкоротшої в році ночі.
– То, може, підемо шукати квітку папороті? – усміхнувся хлопець і поглянув на Кіру. – До речі, я – Кирило.
– А я – Кіра, – сказала дівчина і зауважила про себе, що хлопець не з тих, до яких з першого погляду липнуть дівчата. «Звичайний, – подумала вона, – і трохи нудний».
– Це такий прикол? – запитав він. – Кіра, Кирило.
– Випадковий збіг, таке буває.
– Віриш у випадковість?
– Усі випадковості невипадкові, – відповіла вона фразою, яку десь почула. – Хто тобі дав таке ім’я?
– Я сам собі його дав.
– Ти маєш почуття гумору. А якщо серйозно?
– Мама казала, що батько.
– Ти живеш із мамою?
– Так. Батько загинув давно, коли мені було сім років, на копанці привалило. Це я одразу, щоб не виникало більше запитань на цю тему.
– Вибач, не хотіла зробити тобі боляче, але мій батько також шахтар, однак працює не на копанках, а в шахті.
– То він не дирочник[1], виходить? – Кирило поглянув на дівчину, затримав на ній погляд.
– Ага.
– Мій був трохи іншим шахтарем, поки не привалило на смерть.
– Співчуваю.
Дирочник – так називають шахтарів на незаконних копанках, де добувають вугілля, лазячи в невеликі отвори. (
