там весна! Вона вбрала у барвисті шати все живе навколо, і п’янкі запахи квітучих садів дурманили голову закоханій дівчині. Хотілося бігти на зустріч зі своїм коханим, летіти до нього, як яблуневий цвіт на вітрі, але Кіра вміла керувати своїми почуттями та діями, тому йшла повільно, ніби їй зовсім байдуже і до пахощів весни, і до самого Дениса.
Хлопець уже чекав на умовленому місці. Коли Кіра побачила його постать, то ноги підкосилися і все її єство охопила щемка ніжність.
– Привіт, сонечко! – Денис ніжно обійняв дівчину, поцілував у губи. – Я скучав.
– І я, – стиха промовила Кіра й відчула, якими справді бажаними були його м’які уста і ніжні дотики рук.
– Вибач, що не міг з тобою зустрічатися, – сказав він, – були домашні справи, деякі непорозуміння з предками.
– Тепер усе гаразд?
– Так! Усе добре! – сказав він, вкриваючи шию дівчини ніжними цілунками.
Денис обійняв її за талію й повів на територію дитсадка. Вони часто там сиділи на низеньких дерев’яних лавках. Добре, що ворота на ніч не замикали, тож можна побути в альтанці або просто біля пісочниці. Іноді вони вмощувалися одне навпроти одного і крутилися на скрипучій каруселі або каталися на дитячих гойдалках.
Почав накрапати дрібний тихий дощик, і Кіра з Денисом сховалися в бесідці. Там була лавка, і вони сиділи на ній, обговорюючи шкільні новини.
– Не передумала вступати до Луганського педу?[4] – запитав Денис.
– Ні. З дитинства мріяла бути вчителькою, – відповіла дівчина.
– Я б не зміг працювати в школі!
– Чому?! – здивовано запитала Кіра. – Це ж так благородно – навчати дітей! Ще й цікаво як!
– Я б повбивав їх на першому ж уроці! – посміхнувся хлопець. – Яку треба мати витримку, щоб працювати з дітьми!
– Потрібно дітей зацікавити навчанням, і тоді все буде добре. Я й досі пам’ятаю нашу першу вчительку, її витримку, доброту, тепло, з яким вона ставилась до кожного з нас, – промовила Кіра. – Ще тоді в мене виникло бажання стати такою, як вона.
– Так, згоден, що наша Алла Гаврилівна була неймовірною, – сказав Денис. – Учителька від Бога!
– А ти пам’ятаєш, як багато хто з нас її називав?
– Звичайно! Алла Горилівна! – сказав хлопець, і вони розсміялися. – Це ж було так важко вимовляти «Гаврилівна»!
– А вона на нас не ображалася. Напевно, за багато років звикла до такого. Нашої першої вчительки вже немає серед живих, а ми її згадуємо добрим словом, – задумливо промовила Кіра. – Чи це не варто того, щоб іти її шляхом?
– А я поїду навчатися до Києва.
– Чому не в Луганськ? Тут поруч.
– Батьки вважають, що потрібно зачепитися в столиці, – відповів хлопець. – Спочатку – навчання, потім – робота. Велике місто – багато перспектив. Піду на юридичний, уже визначився.
– Ти чи твої батьки?
– Усі
Луганський державний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка (1998–2008 рр.), з квітня 2009 р. – Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка.
