хто? – запитав хрипко.
Вона не знала.
Усього її життя було – днів двадцять п’ять; усе життя її було – намет і щастя, вона відпочивала на подушках і їла фрукти, і вона любила… Імені не мала. Вона називала себе «царицею»… Вона не знала, царицею чого. Їй просто подобалося це слово… Потім зробилося страшно. Тому що на зміну любові прийшла смерть; тут ходила смерть і збирала жертву. Вона не знала, чому.
Дадон мовчав і дивився, як вона плаче. Вона була молодшою від його синів – років на п’ять молодша за Гришу і на повні вісім молодша за Тошу. Тепер вона йому здалася лише заплаканим дівчиськом – але назустріч його синам вона вийшла з посмішкою на ще не покусаних вустах, і поклик її плоті, нехай не усвідомлений нею самою, здатен був оглушити, лишити розуму, убити…
Убив.
Поховальне вогнище здійнялося до неба; Дадон під страхом смерті заборонив будь-кому заходити в намет. І поставив на вході сторожу.
Він помер двічі, двічі помер у двох своїх синах, і не в горі перебував – у смерті. Вона була – життя… Чи подоба життя. Увесь світ віддзеркалюється в небі – сині поля і білі палаци, кращі за ті, що є на землі, але недосяжні, вони вмирали раніше, ніж ти, лежачий у траві, устигнеш повірити в них…
Блюзнірство, дивина. Палац із білих хмар, коли перша грудка землі вже впала на його старечі груди. І він поселився в цьому палаці, не думаючи про похоронне вогнище до неба.
Шкіра її пахла яблуками. Чорний серпанок волосся, переривчасте дихання, забуття… Вуста вологі, як річкові камені… У мороці, що охопив його, злітала птаха – одна і та сама, здається, удод, злітала й злітала, із того самого місця, і розліталася під крилами ялинкова луска…
Потім йому здалося, що він цілує доньку, і він злякано відсахнувся.
Вона слухала, піднявши на нього опухлі від сліз очі. Від заходу сонця і до світанку, і вранці він зрозумів, що вона вдячна йому. Чи за докладну розповідь про Тошине дитинство, про Гришине отроцтво? Чи могла його пристрасть (жага любові) порівнятися з бажанням двох молодих воїнів? Він старий…
Тиждень минув, як година.
Тепер вона знала про його життя трішки менше, ніж знав він сам. Вона пам’ятала все до останнього слова; насолодившись її любов’ю, він воскресив для неї своїх синів. Сміхотливі Тошині очі, коника з хлібної м’якушки, травинку в куточку вуст, вовка в пастці, мертвий вузол на синьому паску…
Його втрачене життя змінилося на сон, а уві сні він був щасливим. Донька його, дружина, віра і сенс життя дивилися на нього вологими ласкавими очима, утілення життя, барвистого, як мильна бульбашка…
Потім він зрозумів, що настав час повертатися.
Чутки обганяли воза; усі ці збуджені; згорьовані й радісні, з’юрмлені люди були там, далеко – та він примушував себе мило кивати у відповідь на вітання. Вона стояла поруч, путаючись у шовкове покривало (серпанок), намертво (міцно) тримаючись за Дадонову руку, він бачив, як спалахували очі будь-кого з чоловіків,
