не кричать ні люди, ні звіри; так уміє репетувати тільки те залізне чудовисько, той потворний, у позолоченому лушпинні птах, який упродовж останніх років зберігав його спокій. Саме так він кричав вісім днів потому, і за вісім днів перед тим він кричав також.
Він лежав, намагаючись заспокоїти дихання і зупинити юрми холодних мурах, що сновигали по грудях і спині. Він знав заздалегідь. Він усе заздалегідь знав.
За дверима почулися різкі кроки. Напружені голоси; потім занадто голосно постукали у двері:
– Государю… Государю, знову… Прокиньтеся…
Він знайшов у собі сили посміхнутися: після крику золоченого птаха сплячих не буває на багато верст навкруги. І мерці, мабуть, здригаються в домовинах…
Хто пустив поголос, наче птах золотий? Боже, який несмак… Позбавлений смаку чарівник у пістрявому вбрані та сміхотливому ковпаку. Могутній чудотворець —і він же скнара, який викликає презирливу жалість…
Дадон спочатку не вірив у його подарунок. То був час страху й відчаю, і навальні орди брали гору, і країна кричала від жаху – так торжествує звіроподібний Гвалтівник, що захопив добропорядну мотрону (жінку), і так кричить нещасна жінка, кинута на землю…
Безцінний подарунок. Товстий шар позолоти на непропорційному стальному тілі, на коротких крилах півня-віщуна… І марно. Тому що не можна ж, і справді, уважати угодою ту дивну обіцянку, дану чарівникові (чаклунові) у відповідь на його настирне прохання…
– Государю… Государю!!
У щілини ледь відкритих дверей проникло жовте світло – нервове, танцююче, як на пожежі. Він зажмурив очі – тьмяний відблиск здавався йому сліпучим.
Уперше, двічі по вісім днів тому за наказом птаха пішок на схід Тоша, і ні в кого не було сумніву, що він повернеться з перемогою і купою новин; однак минуло вісім днів, а звісток від війська так і не дочекалися, зате півник закричав знову, повернувшись у той самий бік, хрипко, відчайдушно, зі злістю. Містом покотилося збентеження і страх, і слідом за братом пішов Гриша – на чолі резервного загону, зосереджений і похмурий, прощаючись, запевнив батька, що все буде добре і він, Григорій, звільнить Тошу хоч і з-під землі… Або помститься за нього – вголос він про це сказати не насмілився, та батько достатньо добре знав його, щоб прочитати похмуру рішучість в очах сина, що швидко подорослішали.
І місто, і палац напружено чекали вісім днів, і ось півник знову кричить, а це означає, що тепер Дадон повинен збирати рештки війська і, передоручивши захист міста дідам-ветеранам і зеленим підліткам, сам виступати на чолі останньої роти слідом за синами…Про долю яких він зараз не буде думати. Старечі сльози не допоможуть його дітям – а ось холоднокровність знадобиться і йому, і воїнам, і містянам, які зараз метушаться в темряві, стикаючись один з одним посеред палацової площі, із забобонним жахом вдивляючись туди, де з хриплим ревом б’ється на шпиці аляпувате золочене чудовисько-вісник, майже невидимий вночі жовтий птах.
Військо здавалося йому великою
