*Через десять днів вони їхали у великій білій машині – жінка попереду, Сашко за її спиною, Улія поруч із ним. Той, що сидів за кермом, складався, здається, з однієї потилиці.
Вони котилися по швидкій широкій вулиці – у центр, до гучної Людви з блокнотами та камерами, до цікавої балакучої Людви, якій так подобається крутитися навколо жінки з владним голосом – і навколо всіх, хто опиняється поруч.
Сашко не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися вдома; в останній момент жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння – як бруківка дозволяє осінньому листу ковзнути в вибоїну й пристати до мокрого каменю.
І вона ковзнула.
Жінка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Сашко відповідав, подавшись вперед, схилившись до вуха жінки, до самого її рожевого вуха, приправленого спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала Людву – людину – так ретельно. Навіть про Сашка вона не знала, якого кольору в нього вуха.
Ця жінка, владна й приваблива на сцені, поблизу здавалася вицвілою і старою, як позаминула афіша. Вона говорила дуже голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, ніби сходинки, по яких денно й нощно ступають тисячі підошов; машина повнилася цією жінкою, як ринок – натовпом, і Сашко жадібно хапав кожен її погляд, а попереду їх обох чекала охоча до дзвінких фраз Людва, новий крок, щоб віддалити Хлопця від Улії, втілювати в реальність невеселе пророцтво Міста…
Тоді вона закрила очі й зробила те, що раніше вважала забороненим.
Ідіть, мовчки говорила вона. Усі сюди. Встаньте тут і застигніть на багато годин, завмріть, перетворивши рух у нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок…
Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягувала – і ось гігантський корок з автомобілів всіх мастей і моделей встав кісткою в горлі багатополосого проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.
– Ч-чорт, – сказала потилиця водія. – З ч-чого б це, а?
Ви не доїдете, мовчки сказала Улія і переможно подивилася на жінку.
А Сашко подивився на неї. З недовірою і страхом.
– Ви не доїдете, – сказала Улія вголос. – Бачите – корок.
Жінка нічого не сказала. Можливо, вона і справді не бачила Улію.
– Зазвичай тут не буває корків, – сказав, виправдовуючись, водій.
Сашко подивився на годинник. А потім – на жінку, ніби очікуючи, що за словом її машина злетить у повітря, і корок розтане.
– Пригода, – сказала жінка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поїдемо на метро.
– Як? – розгубився Сашко.
Жінка витягла з сумочки кольорову хустку та великі сонячні окуляри:
– Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, тому що нікому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати свої плани через безглузді випадковості. Йдемо!
І,
