зустрілися… у людській подобі. На жаль, – дідусь знову потер долоні й облизав вуста, – це не пішло на користь ні Георгові, ні Фіо. Вони не стали друзями, ось що я хочу сказати. Георг звик дружити з собачкою, а Фіолеті подобається котик… І коли вдень кожен із них став людиною, то найперше вони почали ревнувати. Вони почали змагатися за увагу матері. Вони обидва поводили себе кепсько…Та це було б ще нічого… А ось після заходу сонця, після того, як… це був жах. Бійка, потім вона заганяла його на дерево. Ми знесилилися, кожного вечора намагаючись його зняти. У нас у маєтку дерева високі… А один чи два рази вона ледь не розірвала брата на шматки. Правда, Георгу?
Краще б він про це не запитував. Вуста в хлопця затрусилися; я чекав, що він зірветься з місця і побіжить (втече) – але ні, він опанував себе. Кісточки пальців (а він нервово м’яв край куртки) побіліли.
Дід сумно хитав головою:
– Усе повернулося на гірше… А я ж попереджав… Я перший зрозумів, що втручання в природний хід речей може завдати дітям шкоди. Страждали більше року, потім ми вирішили… вирішено було повернути цикл назад і влаштувати все, як було раніше. Ми звернулися до того ж спеціаліста, заплатили вдвоє більше, і знову… коротко кажучи, усе повернулося на круги своя.
Він витяг із кишені хусточку й витер губи. Я встиг помітити, як зблиснули при світлі лампи білі трикутні ікла.
– Прошу пробачення, – сказав я, – якщо все повернулося, як було… у чому ж біда?
Дідусь зажурено похитав головою:
– Біда. Ви маєте рацію. Біда… На жаль, з того часу здоров’я – перш за все душевне – моїх онуків дуже похитнулося. Спочатку ми думали (гадали), що це наслідок стресу… Цього невдалого рішення – перебудувати їм фази. Та минуло вже півтора роки, і…
– Півтора роки? – запитав я, мимоволі перебиваючи його. – Ви помітили негаразди – і чекали півтора роки?!
Дідусь засоромився. Сильно потер бороду: дві білих волосинки випали й залишилися лежати на колінах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бідолаха – попри антипатію, я все ж його жалів – що бідолаха даремно так розкидається волоссям, тим паче в моєму кабінеті…
Неначе прочитав мої думки, дідусь зітхнув, машинально підібрав волосинки й заховав у кишеню.
– Так же ж… Що тепер говорити? Після року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякі дивацтва так і хотілося списати на… Ви розумієте…
– Ім’я спеціаліста, до якого ви зверталися, – вимагав я.
Він назвав ім’я. Не маю права погано говорити про конкурентів, але цьому Коновалові я б не довірив і пуделя стригти.
– Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсім не приховуючи сарказму.
Дід зробився зовсім нещасним. Хлопчик сидів, похиливши голову, я бачив тільки його маківку. Собака, здається, заснув. Мені було їх жаль. Я вирішив не влаштовувати виховних пауз.
– Генеалогічні карти ви принесли з собою? – запитав
