хвилини я подумав, що в такій сім’ї, як ця, у дітей можуть бути зовсім специфічні стосунки з батьками. І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матері, чи дідуся, чи батька, у якого, як бачите, немає часу, щоб спілкуватися з близнюками…
– Я сьогодні не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцеві.
Він підвів голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, і я навіть дещо встиг прочитати в його очах.
– Правда? – запитав він ледь чутно.
Я сів поруч на диван і обняв його за плечі:
– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.
Він здригнувся. Я зрозумів, що припустив помилку. Дурень.
– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмію. У моєму підвалі висить мішок із піском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (міцними).
Він дивився повз мене. Міцні кулаки його не цікавили.
– Так ти скажеш мені, хто тебе скривдив?
– Ніхто.
Пауза затягнулася.
– А Фіолета? – запитав я. – Чому їй ніщо не подобається? Чому їй нудно?
Він злякано подивився на мене:
– Їй не нудно.
– А вночі? – запитав я. – Вона така ж сумирна?
– Вона не сумирна.
– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…
Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:
– Він чарівний!
Я про себе вилаявся.
– Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…
– Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.
– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?
– Я не вмію.
– А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?
– Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.
Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.
– Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?
Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…
Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…
І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.
– А
