в долоні. На цей раз Улії вдалося розібрати окремі слова: ну, Сашко, ну, хлопче, ти даєш…
Значить, цей окремий, що випав із Людви на здивованих очах Улії, значить, цей, що співав, називається Сашком, Хлопцем…
Вона пішла вперед, нітрохи не роздумуючи.
– Ти добре співаєш, – сказала Хлопцеві так само просто, як казала часом ліхтарям: усе, мовляв, скоро владнається.
Він дивився на неї зверху, з лави, і, здається, не знав, що відповісти.
Хто це, питала Людва за спиною Улії.
– Заспівай ще, – сказала Улія.
Він зліз із лави.
– Ти хто? – запитав він. – Ми знайомі?
– Я Улія, – сказала вона нетерпляче. – Будеш співати, чи мені піти?
Людва щось бурмотіла. Трошки сміялася. Улія дивилася на Хлопця, і той чомусь ніяковів під її поглядом.
– Гаразд, – сказав він нарешті. – Якщо жінка просить…
І заспівав.
Наближався світанок, рух майже зовсім згинув з вуличок і проспектів, а ця дивна Людва, що оточувала Сашка в сквері, усе лопотіла сміялася, і Улія не могла зрозуміти, чому Хлопець зволікає.
– Ти не хочеш йти зі мною? Чому?
Людва щось говорила.
– Та ні, чому, – Сашко посміхався, але якось невпевнено. – Я готовий йти з тобою, прямо зараз…
Улію хтось взяв за лікоть й одразу ж випустив. Вона повернула голову – від Людви неясно відокремилася фігура з тонкими ногами й довгим волоссям, її червоні губи ворушилися, вона щось намагалася сказати; зробивши зусилля, Улія розібрала: «звідки прийшла дівчинка а то знаєш у нас так не прийнято щоб».
Улія блимнула, і фігура знову злилася з Людвою. Сашко стояв, обіймаючи гітару, Улія простягнула руку й звільнила його від непотрібного вантажу, потім випустила гітару – її підхопила Людва – і обійняла Сашка за плечі, як Переула:
– Підемо.
Вона відчула, як його тривога й страх віддаляються, і – з Шаплюском завжди бувало те саме – на зміну їм приходить спокій і весела надія.
– Підемо, – сказав Хлопець, і галаслива Людва нарешті залишилася за спиною.
Вони йшли мовчки. Перший рух випливав на вулиці, перші світлячки спалахували у вікнах, але підворіття були ще порожні. Сашко щось сказав.
– Що? – запитала Улія.
– Диво – сказав Сашко. – Ось це так…
Улія несподівано задумалася над його словами. Ніколи раніше вона не розділяла Людву на окремі частини; ніколи раніше вона не йшла по вулиці, тримаючи під руку Хлопця. Можливо, це мана, було – і згинуло, хіба не має права вона, Улія, робити завжди те, що хоче?
– Хто ти? – запитав Хлопець.
– Улія.
– Юля?
– Можна і так.
– Чому ти ходиш вночі?
– А чому ти?
– Я… – він запнувся. – Ти
