що прямує в точку, де узбіччя сходяться і ніхто не буває нещасливий.
А коли вона відкрила очі – суцільний потік Людви вибухнув і розсипався на відблиски та тіні, на світлі обличчя – так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони грайливих світлячків. Вони йшли повз – молоді й старі, чоловіки й жінки, люди похилого віку й діти, усміхнені й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, з сумками й без нічого, роздратовані й безтурботні.
Їх було багато, але кожен був один. Кожне обличчя притягувало погляд, ніби вогник у темряві, і Улія дивилася – заворожено, як у прірву.
– Ні, туди ми не підемо, – Улія зупинилася далеко на підступах до сходів, що вели під землю.
– Чому? – здивувався Хлопець. – Я думав, ти мені метро теж покажеш… Що-небудь таке, тіні в тунелі, рейки співають…
– Там житло підземного вітру, – сказала Улія. – Він ворог всім, хто живе на землі.
– Але людям-то він не ворог…
Улія знизала плечима.
– Немає там ніякого підземного вітру, – невпевнено сказав Сашко. – Тобто – є, звичайно… але це просто вітер, такий самий, як на поверхні.
– Не такий самий, – сказала Улія. – Ти його не бачив, бо ти Людва.
– Я людина, – м’яко сказав Сашко. – І я хотів би, щоб і ти… теж.
– Теж – що?
Сашко обійняв її за плечі. Вона спершу напружилася, потім розслабилася.
– Не йди, – прошепотів Сашко їй на вухо. – Не щезай… Будь ласка.
Частина друга
Глибоко восени вулиці звучали по-іншому. Не шершаво, як влітку, і не приглушено, як взимку; їхній дзвінкий шум розпливався, як відображення світлофорів у вкритій брижами калюжі, як райдужні плями бензину, який розфарбовує бруківку яскравими волохатими квітами.
Тепер вона жила в Хлопця – у блоковому будинку з осідаючим фундаментом. У Сашка було фортепіано – інструмент, який допомагав йому співати. Ще в нього були Мама й Тато. Обох пов’язували з Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по ним, як по натягнутим дротам, і сам того не розумів; ніколи раніше Улія не бачила, щоб одна істота була пов’язана з іншою так відчутно та міцно, як Мама і її Хлопець.
Стосовно Улії Мама відчувала недовіру та страх.
– Чому вона боїться мене? – питала Улія в Сашка.
– Вона зовсім не боїться, – терпляче брехав він.
– Їй не подобається, що ти мене любиш.
– Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати…
Сашко говорив «як будь-яка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очима Улії, зливаючись з іншою Людвою. Доводилося робити над собою зусилля, щоб розгледіти спершу її руки, що різали хліб на столі, потім фартух із горохом, потім обличчя, зосереджене й нещасне; Улії ставало її шкода. Хотілося зробити що-небудь, щоб мати Сашка нарешті перестала боятися.
– Дозвольте мені порізати, – сказала вона одного разу й потрапила в ціль – Мама,
