який був майже так само чутливий і розвинений, як Шаплюск, але куди більш оптимістичний. Вони вітали один одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню і повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений в цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря і переміщення Людви кажуть йому, що осінь – скоро…
– Ти помиляєшся, – сказала йому Улія.
І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.
Улія рушила далі; по той бік вулиці безшумно пролетів Переул, рідкісна Людва помітила його й прискорила крок. Переул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Улією – у трьох кроках.
Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.
– Покатаємося? – запропонував Переул і поплескав по вільному сидінню мотоцикла.
– Справи, – сказала Улія.
– З ліхтарями цілуватися? – запитав Переул.
– Тобі то що, – сказала Улія.
– Сідай, – сказав Переул.
Вона подумала – і сіла.
Стихія Переула – політ, лінії узбіч, що сходяться в точку, звичні речі, розмазані в стрічку спокійній ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й закрила очі. Вони летіли прямо по осьовій, навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа й зліва, ніжна система дротів, рух, від якого хотілося стогнати та сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Переула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога…
– Ти мене кохаєш? – весело запитав Переул.
– Кохаю…
У цей момент звідкись потягнуло підземним вітром. Це було коротке слабке дихання, крізь яке відразу ж і пролетіли, проте жовте волосся Переула стало дибки, й Улія міцніше вчепилася в його жорсткі плечі.
Мабуть, десь зовсім поруч виявилася віддушина – вентиляційна шахта з насосами.
Світлофор усе ще блимав жовтим.
– Скоро ранок, – сказала йому Улія.
Світлофор сказав, що Переул тисне колесами тіні.
– Але я ж не тінь, – сказала Улія.
Світлофор важко хитнувся і перестав блимати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.
Підворіття хропіло розверстими темними ротами – випускало застояне у дворах дихання Людви, що текло з прочинених вікон. Світлячки закінчили гру в переморгування; рідко-рідко спалахував жовтий квадратний вогник, згасав одразу – або залишався дивитися в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, що металися за тонкою тканиною.
Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер в його кінці був темним і незатишним. Улії ніколи не вдавалося знайти спільну мову з цими деревами – вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.
Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, як іскри,
