сказав батькам, що був зі Свєткою, – сказав Сашко. – А Свєтка зателефонувала моїм батькам і сказала… коротше… вона їм сказала… коротше, я посварився з батьками, а Свєтку бачити не можу й решту кодла теж. Що мені робити?
– Я не розумію, – сказала Улія.
Їй здалося, що в цих словах Хлопця чується змащене лопотіння безособової Людви.
– Скажи, хто ти, – попросив Сашко. – Хто б ти не була… Сирота, з притулку, без грошей, без житла… тільки скажи правду.
– Я вільне породження Міста, – сказала Улія.
– Бродяжка? Ти ж не схожа на бродяжку…
Улія посміхнулася.
– Ти циганка? Мені здається, ти мене… Ти мене приворожила, так?
– Підемо погуляємо, – сказала Улія.
Сашко тоскно подивився вгору. На торці шістнадцятиповерхового блочного будинку не було ні єдиного вікна.
– Я з іспиту! Я другий тур пройшов… Я думав – скажу батькам, вони хоч подобрішають…
– Ти не хочеш йти зі мною?
Сашко довго дивився їй в очі. Улія посміхалася.
– Ти нічогісінько не розумієш, – сказав Сашко пошепки. – Я ж в консу поступаю, це моє життя. Я ж Свєтку люблю… любив… Що ти зі мною зробила?
– Привіт, – сказав Переул.
– Привіт, – відгукнулася Улія.
– А я бачив, як ти з Людвою хиталася по підворіттях.
– Не з Людвою, а з Хлопцем… І не твоя справа.
Переул схилив голову на плече, розглядаючи Улію від маківки до п’ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню:
– Покатаємося?
– Ні, – сказала Улія. І про всяк випадок повторила твердіше: – Ні.
Переул гмикнув.
З ями переходу потягнуло підземним вітром. Ледь чутно.
– Не бійся, – сказала Улія. – Я ж з тобою.
– Ти божевільна, – безнадійно повторив Сашко.
– Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, тільки впізнають мене… Деякі відгукуються. У деяких є імена… Он там на розі стоїть Шаплюск. А через п’ять від нього – Даюванн… У Шаплюска олійною фарбою написано «…ш а плюс К…», у Даюванна було оголошення «…даю ванн…», але його давно змило.
– Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить…
– А світлофори звуться по імені перехрестя… триокі зазвичай дурніші, зате прихильніші. З додатковою секцією – зануди…
Кришка люка біля тротуару підвелася, звідти вислизнула приземкувата тінь і метнулася через дорогу. Дзвякнув чавун.
Сашко встав, його пальці так вп’ялися в руку Улії, що вона здивувалася.
– Що це?! – запитав Сашко, не спитав – пробелькотів.
– Не бійся. Вони не опускаються занадто низько, туди, де підземний вітер… Вони живуть під люками, іноді в підвалах.
Сашко мовчав.
– Чого ти боїшся?
– Тебе, – сказав Сашко. – Ти – гіпнотізерка?
– Я вільне породження, – м’яко
