і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.
Він пручався відчайдушно й мовчки.
– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обіцяв! Але якщо ти не опануєш себе – мені доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…
Дивна справа. Здається, її ніколи не брали на руки. В усякому разі, дуже давно.
Спершу вона була мов залізна, але потім розслабилася. Я носив її по кабінету, заколихував, розповідав про своїх дітей, коли вони були маленькими, потім про своїх онуків і про те, що я нікому не дозволю її ображати, що всі, хто наважиться її зачепити, будуть мати справу зі мною, і ще якусь нісенітницю, і вона спочатку розслабилася, а потім заридала-заголосила.
Я посадив її на диван і запитав:
– Чи можна на неї почаклувати? Щоб тобі стало легше?
Вона, зі сльозами на очах, похитала головою і сказала, що їй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дід привів ії до мене тому, що її витягли зі зашморга. Що вона більше не може, не витримує.
– Ти когось боїшся?
Вибух ридань поновився. І – нарешті історія.
Це трапилося після другого сеансу в пана Коновала. Зовні – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик і собака, уночі – дівчинка та кішка.
Тільки Фіолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братові пощастило більше – він поділяв свій час між виглядом вівчарки й кота.
– Він півтора роки звір! – викрикувала дівчинка, ковтаючи сльози. – Він, напевно, вже зовсім подурнішав! Зовсім, як тварина! То кіт, то собака… Якщо тепер дізнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його більше любила! Вона скаже, що я спеціально його…
Я стримався, щоб не запитати її, чому вона мовчала. Якби я задав їй це запитання, істерика автоматично злетіла б на два оберти, а мені і без того вистачило емоцій.
Добре, що мій кабінет звуконепроникний.
Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.
– А мама? – запитала вона безнадійно.
Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!
– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.
Тоді я не витримав:
– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?
– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.
І замовкла.
– І шо? – обережно запитав я.
– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!
– Що? – я не зрозумів.
– Пішли в лазню, – вона закрила
