Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вірю… Нарешті…
Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній печі тьмянів жар.
Юстин топив грубку всю ніч. До ранку в землянці було мокро і душно, а вітер, який вривався в щілини, перетворювався на пару.
– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до діда… Але ми не можемо. Князь…
– Вухатий?
– Ні, – сказав Юстин, відчуваючи незручність від того, що Аніта нічого не знає і доведеться їй, виявляється, пояснювати. – Новий князь… його ім’я Арунас, раніше він був ковалем…
І він розповів їй усе, що сталося з тієї миті, як на їхній із дідом двір заявилися вершники на високих конях, і до останнього випробування – їхні з Арунасом скачки на шкапах.
– …Знаєш, як верхівці заганяють до смерті будь-яку тварину, що її вдасться осідлати? Ось так і ми мусили… Він нахльоскував і шпорив…
Юстин розповідав, смакуючи, як здивується Аніта, дізнавшись, у чому насправді полягало випробування Звора – проте розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Арунаса впав.
– І він переміг? – запитала Аніта. – А кінь упав?
– Упав, – сказав Юстин, уже розуміючи, що не розповідатиме далі, і розуміючи чому. – Він переміг і… став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор звелів убивати…
Аніта замислилась. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.
Чи любила б Аніта людину, в чиїй душі чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма він приховав правду?
Може, Аніта запитає зараз – але чому ж ти був у князівських покоях, коли я принесла тобі скельце?
Вона не запитала. Думала про інше:
– Князь ти чи втікач – мені все одно… Де ти захочеш жити – мені все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не тільки новий князь – сам Вухатий Звор нас не дістане. Ми можемо жити в теплій країні, де ніколи не буває зими, там, куди відлітають ельфуші, як тільки у нас настають перші заморозки… Ми можемо жити хоч у людному місті, де всі одне до одного добрі… Хоч у горах, самотньо, де тільки грифи й немає жодної живої душі… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я дам знати моєму батькові…
– Так, – сказав Юстин, відчуваючи холодок у животі. – Звичайно, його присутність на весіллі… обов’язкова?
– Адже це він здійснить обряд, – усміхнулась Аніта.
– Який обряд?
– Стародавній, найправильніший весільний обряд… Щоб не тільки у вчинках ми не могли зраджувати одне одного, але не зробили б цього і в помислах – він увійде кожному з нас у душу і залишить там червоний шовковий прапорець.
По першому снігу Юстина вистежили. Від неминучої загибелі його врятувала муха-аговкалка, заговорена дідом, яка спочатку заманила переслідувачів за собою. А коли мисливці зрозуміли свою помилку – дичина була вже далеко; Юстин біг, розсипаючи за собою останнє насіння-обманки,
