чому, як ти думаєш, хороший князь не мусить жаліти коней?
– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.
Звор якийсь час розглядав його. Потім кивнув:
– Ходімо…
І попрямував до своєї карети. Юстин тягнувся слідом, не знаючи, куди себе подіти, і, мигцем озираючись, шукав шляхи до відступу, однак тікати, як і раніше, було нікуди.
Звор увійшов у карету (двері відчинив і опустив сходинку служник). Юстин забарився.
– Сюди, – сказали з оксамитової напівтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобі щось скажу…
І Юстин уперше в житті вліз у карету. Опустився на м’яке сидіння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не відчув поштовху.
Звор сидів навпроти. Вітер із відчиненого вікна смикав шовкову фіранку з гербом Червонобрового.
– Так чому хороший князь не мусить жаліти коней? – знову запитав Вухатий.
– А навіщо їх жаліти? – похмуро запитав Юстин.
– От і невірно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як і полководець, обов’язково мусить жаліти коней… Обов’язково. Людей іще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумів?
На терасі бив фонтан, у чаші його кольоровими пелюстками плавали червоні й жовті рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темній важкій скатертині, був у багатьох місцях закритий денцями тарілок, пляшок і страв.
– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи мої тут закінчені… Людей тобі залишу. І порадять, і навчать. Пий. Відпочивай.
– Мені треба дідові звісточку передати, – сказав Юстин. Срібна виделка в його руках була химерно вигнута, і Юстин продовжував згинати й розгинати її, сам того не помічаючи. – Мені треба дідові дати знати, що я живий… І що я князь.
– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув із кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тоді хоч наказ підписуй, щоб діда твого розшукали і з почестями приставили, хоч сам до нього їдь… Виделку залиш. А втім – гни, твоє право, хоч усі виделки переламай тут, твоє добро, не моє…
І Вухатий усміхнувся. І Юстин зрозумів, що коли зараз не опанує себе – знепритомніє, як товстун Флор перед жабою.
Він підвівся. Похитуючись, підійшов до фонтана. Перехилився через борт і засунув голову до рибок. У воді розкрив очі; дно фонтана було мозаїчним, і на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих білошкірих дівчат.
Юстин випростався – крапельки холодної води приємно лоскотали шию, стікали за комір нової шовкової сорочки. Він винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсім не був засмучений Юстиновою вільністю – навпаки, усміхався.
– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.
Юстин повторив його жест. Звідки не візьмись вискочив служник – і з поклоном простягнув Юстину рушник.
Юстин відчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе світило м’яко розпирає його ребра, тепла куля зсередини штовхається в груди, маючи намір
