усміхнувся. Блакитні його очі стали трохи темнішими; Юстину здалося, що він зараз підморгне.
– Звісно, ні, – м’яко сказав Вухатий. – Звісно, стратити безневинних – не діло… Я не помилився в тобі, Юстине, іди відпочивати, завтра важкий день… Іди.
Він ночував у князівській спальні. І, певна річ, не міг зімкнути очей.
Велично спадали портьєри. Мерехтіли нічні світильники. Пахло трояндовою олією, але не нудотно і душно, а так – ледь-ледь.
Юстин лежав на високім ліжку, під шовковими простирадлами, на пухових подушках, ніби на хмарі.
Думки його були не думки, а картинки. Він бачив обличчя Арунаса – як він тепер? Що відчуває, дізнавшись, що удача в останню мить відвернулася?
Треба буде розшукати його і взяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж він, крім дубини, і зброї в руках не тримав… Він злиться на Юстина, він заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собі працює у своїй кузні…
Під зімкнутими Юстиновими повіками висвічувались і знову губились у темряві фонтан із золотими рибками, обличчя діда, коли дід дізнається, що Юстин князь, обличчя Аніти, коли ось тут, у цій кімнаті, він обійме її на цих ось перинах…
І він обіймав пухову подушку, тонув у ній обличчям, бурмотів щось нерозбірливо навіть для самого себе, качався в ліжку і розумів, що треба спати, треба гідно пережити цю ніч, адже завтра – церемонія, завтра Звор опустить вінець на його голову і перед усією країною визнає законним спадкоємцем Червонобрового, князем…
Йому здалося – чи полум’я нічних світильників справді захиталось? І звідкись потягнуло раптом холодом, ніби відчинили ляду в глибокий льох?
Він сів на ліжку. Йому привидівся Арунас, який прокрався в княжі покої через потайні двері – з сокирою.
– Хто тут?!
– Я.
Ні, це не був Арунас. Юстин із жаху закрутив головою; в кутку спальні стояла висока фігура, і напівтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на темряву.
– Це я, пане майбутній князю, – у голосі Господаря Колодязів була насмішка. – Не лякайся. Я тут за договором зі Звором.
– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив із ліжка босі ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Аніта…
– Ти ще не князь, – Ос вільно чи мимоволі повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввійду в твою душу і залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив мені – не грошима, звичайно…
– Аніта… Що?!
– Це умова твого князювання. Прапорець у твоїй душі буде невідчутний для тебе, однак ти ніколи не зможеш учинити – або помислити – проти волі Вухатого. Ти був черв’яком, він зробив тебе князем – адже він може розраховувати хоча б на вірність, чи не так?
Юстин сидів, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нічна сорочка повільно прилипала, приклеювалася до холодної мокрої спини.
– Стривайте, – сказав він пошепки. – Але я ж і так буду вірний Вухатому… У
