згадували розташування коридорів, загинали пальці, рахуючи стражників, пропонували, відкидали і погоджувалися, доводили, сперечались, але не билися більше. Над усіма висіла одна сокира; Юстин скоро знав усіх на ім’я, знав, хто чим слабкий і в чому сильний. Розпоряджався, як і раніше, Арунас – Юстин був при ньому головним порадником. Тонколицього вісника нещастя звали Уляном, спершу він відмовчувався, сидячи в кутку, але тінь сокири й гарячкова жадоба порятунку врешті-решт і його штовхнули назустріч братикам-бастардам.
Юстин, який ніколи не мав справжніх друзів, протягом півгодини знайшов вісімнадцять майже рідних душ. Арунас на перевірку виявився не тільки марнославним і сильним, але і розумним, відважним хлопцем. Огрядного звали Флором, у нього виявилася незвичайна пам’ять – він до останньої дрібниці пам’ятав, хто із охоронців де стояв, чим був озброєний і куди дивився.
Цей довгий день видавався Юстину одним із найстрашніших – і найкращих у його житті. Адже, незважаючи на страх смерті, незважаючи на все, що довелося пережити, а можливо, завдяки цьому – вони любили один одного, як тільки можуть любити справжні брати. Майже в усіх були наречені та дружини, у деяких – діти, у деяких – старі матері; усі знали, для чого жити, всім потрібно було вижити, і Юстин, як міг, переконував їх у тому, що порятунок – можливий.
В Арунаса був однорічний син, і Юстин поклявся братові, що коли під час утечі Юстин урятується, а Арунас ні – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповість усе Арунасовій дружині, й передасть, що гроші закопані в просмоленому мішку під ялинкою і що чекати вона мусить рік, а потім виходити заміж, щоб малий Ронько без чоловічої руки не ріс…
Однак чим далі готувалася втеча, тим ясніше ставало, що Арунасу сина не бачити. Залізні двері не здатні були зняти з завіс і сорок ковалів, а не те що один. А якби і вдалося якось вибратись із в’язниці – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопців не мали ніякої переваги перед двома-трьома збройними і навченими стражниками.
Гарячкове збудження змінювалося зневірою і готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув і на порозі став хтось у чорному, одягом схожий на лікаря, але з шаблею при боці. Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посміхався широко і жорстоко; дев’ятнадцять братів-бастардів позадкували, хто сидів – схопився, хто стояв – відсахнувся.
– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.
У нього було довге світле волосся, зачесане назад і зібране кіскою. І ще у нього були великі вуха, що не прилягали до голови.
– Сподіваюся, вас ніхто тут не образив? – поцікавився незнайомець усе так само весело; знайомі слова в його вустах звучали незвично, хоча і цілком розбірливо.
Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стіною стояла варта.
– Ви вже здогадалися, навіщо ви тут? – запитав довговолосий.
Юстин із тугою дивився через його плече. Стражників зібралося з десятеро, а може, й більше. Спроба втечі була приречена.
– Що
