і цього в Єльцина не бракувало. Він починав кар’єру в 1955 році у Свердловську з посади кербуда і пробивав свій шлях до вершини, даючи результати, вищі за середні. У 1976 році Єльцин був обраний першим секретарем Свердловського обкому КПРС. У 45 років він став фактичним правителем величезного промислового регіону, який у радянській ієрархії був набагато важливіший, ніж Ставропольський край Горбачова.
І якщо Горбачов підіймався кар’єрними щаблями завдяки росту врожаїв і розвагам московського партійного начальства, яке приїжджало відпочити на мінеральні курорти Ставропольського краю, то Єльцин рухався цими сходами за рахунок промисловості та виконання планів із будівництва. У Свердловську Єльцин став відомий не тільки збудованим (серед виконаних під його керівництвом проектів – театр оперети, який полюбляв відвідувати молодий партійний секретар), а й зруйнованим. У 1977 році, за наказом із Москви, чиновники Свердловської області демонтували дім, де влітку 1918 року більшовики стратили царя Миколу II та членів царської родини. Партійне керівництво побоювалося, щоб цей будинок не став об’єктом ушанування та паломництва. Руйнував Єльцин так само скоро, як і будував: останній притулок царя, свідок загибелі старої Росії, було знесено за одну ніч. Партія могла спокійно святкувати 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, і ніщо не нагадувало про злочин, скоєний засновниками першої соціалістичної держави.
Борис Єльцин завжди почувався невимушено, спілкуючись із пересічними громадянами, любив, коли йому прилюдно лестили, однак його сходження в іпостасі демократичного лідера почалося тільки в роки перебудови та гласності, коли Горбачов запросив цього енергійного чоловіка зі Свердловська до Москви. Незабаром він прийняв керівництво містом, паралізованим метастазами брежнєвської корупції. Єльцин спекався старих кадрів і відкрив свій кабінет для міських журналістів, яким припав до душі повний енергії та схильний до новацій перший секретар московського міськкому партії. Однак незабаром Єльцин виявив, що не може бути господарем самому собі, як у далекому Свердловську. У Москві новий могутній градоначальник зіткнувся з іще могутнішим Політбюро, кандидатом у члени якого він був. І невдовзі колеги Бориса Миколайовича стали помічати чергування сплесків гарячкової активності з періодами депресії.
Різні погляди на темпи реформ у Москві спровокували конфлікт між Єльциним і впливовим секретарем ЦК Єгором Лігачовим, котрий очолював колись Томський обком, а зараз представляв консервативне крило горбачовського Політбюро. Восени 1987 року Єльцин виступив не тільки проти Лігачова, а й проти самого Горбачова; він указав на проблеми зі здійсненням реформ і звинуватив членів Політбюро в низькопоклонстві перед генсеком. У відповідь Горбачов зняв Єльцина з вищої посади Московської партійної організації та викреслив із кандидатів у члени Політбюро. На партійній кар’єрі Єльцина було поставлено
