кардинальних змін, які Горбачов проводив у країні та партії, найбільше виграв його заклятий ворог Єльцин. Коли навесні 1989 року в СРСР проводилися перші в країні напіввільні вибори до рад народних депутатів, Єльцин ступив на стежку, що раніше була б недоступна радянському політику, незадоволеному владою – подався в народні депутати. Він ухопився за цю можливість із притаманними йому завзяттям та енергією. «Простим людям імпонує його антипартійна спрямованість, – повідомляла біографічна довідка про Єльцина, включена в короткий путівник президента Буша, укладений перед московським самітом, – а його заклики до прискорення темпів реформ мають підтримку в ліберальної інтелігенції». Єльцин не був віртуозом апаратних інтриг, зате чудово загравав із натовпом. А в часи, коли перебудова буксувала чимраз більше й панувала гласність, охочих послухати палкі промови вистачало46.
Намагання Горбачова реформувати сталінську централізовану систему керівництва економікою лише прискорили її колапс. Провал економічних реформ, зростання товарного дефіциту, чимраз гучніша критика партійної політики (як у минулому, так і на сучасному етапі) – усе це призвело до того, що КПРС почала програвати перегони своїм опонентам. На першому З’їзді народних депутатів СРСР (травень—червень 1989 року) політично оформилась опозиція. Депутати-реформатори з Москви, Ленінграда та інших великих міст об’єдналися з однодумцями із прибалтійських республік, що прагнули широкої автономії та врешті незалежності своїх країн. Скерований був цей альянс проти партійного апарату.
Авторитет Єльцина як лідера російської опозиції до режиму не викликав жодних сумнівів. Рядові росіяни втомилися від постійних виступів Горбачова, які відчутних результатів майже не давали. Провал горбачовської політики, що вилилась у порожні полиці магазинів і невдоволення людей, сприяли росту популярності Бориса Єльцина не менше, ніж його неймовірний політичний нюх і здатність об’єднати ліберальних прихильників перебудови та лідерів російського робітничого руху – і все це під національним прапором відродження Росії. У березні 1989 року, усупереч волі Кремля, москвичі обрали Єльцина народним депутатом СРСР. За рік він був обраний народним депутатом РРФСР від рідного Свердловська, а ще за два місяці став головою Верховної Ради Росії47, обійшовши за підсумками голосування двох кремлівських кандидатів. Незабаром Борис Єльцин оголосив про свій вихід із КПРС.
Розрив Єльцина з партією відбувався максимально публічно – зречення сталося перед депутатами останнього партійного з’їзду в липні 1990 року. Коли з’їзд відмовився прийняти запропоновану ним нову назву партії – Партія демократичного соціалізму, – колишній партійний ватажок зі Свердловська виступив із промовою, у якій оголосив про вихід із КПРС. Єльцин вимагав перейти до багатопартійної демократії та заявив, що, як голова президії російського
“Boris Nikolaevitch Yeltsin,” The Trip of President Bush to Moscow and Kiev, July 30—August 1, 1991, Bush Presidential Library.
Щоб не переобтяжувати текст русизмом
