силою. І все ж головна загроза Радянському Союзу походила не з Кавказу, а з прибалтійських регіонів, анексованих у 1940 році та повністю реінтегрованих в нову імперію після Другої світової війни. Двадцять третього серпня 1989 року показали свою силу активісти організацій, що виступали за повернення незалежності прибалтійським республікам. Вони влаштували Балтійський шлях – живий ланцюг від Таллінна (Естонія) до Риги (Латвія) та Вільнюса (Литва). Акцію присвятили 50-річчю пакту Молотова—Ріббентропа, на підставі якого й відбулась анексія, котрої США так ніколи й не визнали офіційно.
Наприкінці 1989 року компартія Литви оголосила про вихід із підпорядкування московському ЦК. Партія втрачала владу, багатонаціональна держава, якій служили Горбачов та його прихильники і якою так пишалися, занепадала. Тогорічні протести, особливо велелюдні у Прибалтиці та Закавказзі, були спричинені насамперед тим, що в радянську Конституцію пропонувалися поправки, які дозволяли Верховній Раді СРСР скасовувати республіканські закони, коли ті, на думку союзного керівництва, суперечили законам усесоюзного значення, а також унеможливити в односторонньому порядку розв’язувати питання виходу з СРСР. У березні 1990 року новообраний парламент Литви оголосив про незалежність республіки від Радянського Союзу. До літа 1990 року більшість радянських республік, включно з очолюваною Єльциним Росією, оголосила суверенітет, що означало: республіканські закони поставлені вище за союзні. Зовнішні обриси імперії, загримованої під добровільний союз, ще лишалися непорушними, та перед переляканими можновладцями з Москви вже маячив привид її розпаду52.
Повномасштабна консолідація росіян почалася з 1989 року (причому за межами Російської Федерації) у відповідь на піднесення націоналістичних настроїв у країнах Балтії, Молдові (Молдавії), інших республіках, де росіяни були меншістю. Незабаром вона охопила й Росію, і то досить несподівано. Російські ліберали, які спирались переважно на Москву та Ленінград, схилялися до політичного альянсу із прибалтійськими республіками, що вже проголосили суверенітет. Лідери російського демократичного руху поділяли ліберально-економічні погляди прибалтійських колег і вирішили перейняти їхню політичну стратегію для здобуття суверенітету Росії. Навесні 1990 року, під час передвиборчої кампанії до російського парламенту, Єльцин визнав ідею російського суверенітету, що в тих обставинах означало розширення політичних та економічних повноважень республік. Це був блискучий хід, він збільшив популярність Єльцина не тільки в колі московської та ленінградської інтелігенції, а й за її межами.
До горбачовської перебудови далеко не всі росіяни (як і сам Єльцин) ототожнювали себе з Російською Федерацією, найбільшою з радянських республік, котра, однак, не мала своєї компартії та Академії наук: навіщо, якщо КПРС і всесоюзна АН і так сиділи в Москві, керували ними росіяни, ті ж таки росіяни
Mark R. Beissinger,
