в номенклатурну верхівку партійно-державного апарату, який майже на сто відсотків становили комуністи. Не тільки керівні посади, а й посади у вищій школі, у розгалуженому і щедро фінансованому науково-дослідному секторі – усі вони потребували партійного квитка50.
Восени 1990 року стали з’являтися тріщини вже й у стінах найавторитетнішого оплоту радянських привілеїв – дипломатичної служби та корпусу радянських фахівців, які отримали дозвіл працювати на Заході. Членство в партії було важливою умовою для отримання посади, що дозволяла жити в «капіталістичному пеклі» та отримувати казкові за радянськими мірками доходи. Хоч багато радянських громадян, буваючи за кордоном, давно розчарувалися в комуністичній системі, якийсь час вони ховали свою незгоду за фасадом лояльності до режиму та партії, що його уособлювала. Однак негласна домовленість між партійними апаратниками та радянською інтелігенцією – партія приймала офіційні запевнення у вірності за чисту монету, а інтелігенція продукувала їх в обмін на додаткові пільги у вигляді роботи за кордоном – у 1990 році вже не діяла.
Вихід Єльцина з партії зі збереженням посади спікера російського парламенту показав еліті, що членство в партії більше не потрібне для кар’єрного росту. За чотири останні місяці 1990 року партію покинули чотирнадцять радянських чиновників, які працювали в міжнародних організаціях у Женеві. Про женевський казус ішлося в записці, яку організаційний відділ ЦК подав керівництву. Автори записки визнавали ідеологічне підґрунтя нового явища. На їхню думку, головний винуватець цього процесу був у Москві. Центральний комітет був поінформований, що деякі радянські громадяни в Женеві підтримували тісні стосунки з єльцинським колом і московською опозиційною пресою, навіть збиралися заснувати женевський осередок опозиційної Республіканської партії Росії.
Бунт не обмежився Женевою. До ЦК посипалися сигнали про те, що така тенденція помітна в радянських дипмісіях і товариствах у Нью-Йорку, Відні, Парижі та столиці Кенії Найробі. Вимоги деполітизувати служби зовнішніх зносин надходили також із центрального апарату Міністерства закордонних справ у Москві. Апаратники ЦК були готові списати таку поведінку на пожадливість привілейованих представників радянської інтелігенції. Як випливало із записки, екс-комуністи просто відмовлялися платити партійні внески у валюті: вони дивилися на це як на зайвий податок. Так воно, власне, і було, адже за кордоном радянські бюрократи зазвичай були не в захваті від того, що їх позбавляли левової частки зарплатні, яку ті отримували в міжнародних організаціях у твердій валюті. Вони були зобов’язані передавати свої доходи до фінвідділів радянських представництв за кордоном. Багато хто відмовлявся це робити.
Дехто й зовсім не бажав повертатися додому. У записці йшлося, що в 1989—1990 роках семеро радянських чиновників із Женеви відмовилися повернутися
Олег Шенин, “От партии ждут энергичных действий”, проект доклада на собрании секретарей республиканских, региональных и областных комитетов, 24 января 1991 г., РГАНИ, ф. 89, оп. 23, № 2, 25—26.
